Надійка Гербіш - Художниця

Стенографіст зламав би перо. Якийсь прохожий, підслухавши їхню розмову під вікном, ніяк би не зміг відсортувати речення за темами, виокремити, за яким принципом відбираються думки, і хоча би щось зрозуміти. Але дівчатам було добре разом - і це було головне. Вони-то точно розуміли, про що говорять. І розуміли навіть набагато більше - і те, про що мовчали - просто за браком часу чи словесних образів.

- Неждано, ти малюєш чи нє? Коли їдемо на твою виставку в Париж? Слухай, я вже дуже хочу в Париж - не змушуй мене довго чекати… До речі, ти знаєш, яка виставка високої моди пройшла там кілька днів тому?…

Але Неждана вже тягла подругу в свою «майстерню».

- Та ти шоооооо?!!!!! - Марта закрила щоки руками. Пауза була довгою, але обірвалася надто раптово. - Ну ти даєш, Неждано!!! А я ще на тебе розраховувала!!! Ось тобі й на… І це довіряти найкращій подрузі… Всьо, тепер десятому закажу… Ну і як ти могла?! У мене ж ще закордонний паспорт не продовжений, а продовжувати його будуть мінімум місяць. І якось би з шефом - тим самим, добрим - наперед домовитися. А ти вже зібрала повну колекцію і точно вже домовилася з якимось-там Жан-П’єром!!! Ну хіба не нахабство? І я пропущу момент, коли ти станеш звездой “ЕИе”, і хтось - але вже не я - буде твоїм персональним стилістом на твоїй першій автограф-сесії, і де б ви думали? - в Парижі, місті моєї мрії. До побачення.

Марта демонстративно замарширувала в коридор і почала взуватися.

- Ой, замучили мене ті шпильки. Нікуди не піду. Хоч ти і паскуда. Геніальна, звичайно, але паскуда.

Марта розвалилася на ліжку:

- Парижжжжжж…

Похвала надихала Неждану. І вона почала малювати ще несамовитіше. Тепер не просто «для душі», тепер вона вимальовувала кожен штрих, вкладаючи в нього велику мрію.

Щастя в сім’ї дало їй нове, глибоке натхнення.

Коли Дмитро повісив кілька картин у себе в робочому кабінеті, а якісь закордонні інвестори - які зацікавилися його бізнесом, але вкладати грошей чомусь не стали, - побачили Нежданині творива і одразу КУПИЛИ їх - натхнення стало ще більше.

Жінка малювала, малювала, малювала. Але намалювати омріяний шедевр не вдавалося. Чогось все одно не вистачало.

Неждана згадала, як у дитинстві намагалася впіймати «завтра» - і не могла. Так і зараз вона не могла впіймати абсолютного щастя. Щастя нагадувало марево. Тільки-но вона підходила ближче, ну зовсім близько - і воно зникало. І поставало перед нею у ще звабливішій формі - тільки на дві милі дальше, ніж попереднє.

Що саме було тим відсутнім «третім інгредієнтом», Неждана визначити не могла. Але його однозначно не вистачало.

Бо ще жодного вечора Неждана не засинала з приємним почуттям завершеності, з розумінням того, що вона все зробила, і що все було саме так, як мало би бути, і що вона абсолютно щаслива і вдячна за прожитий день.

І чомусь щоранку жінка прокидалася з невиразним, невиправданим почуттям тривоги.

Ця недовершеність і тривога гнітили її. Вона притлумлювала їх, як могла, заганяла якомога далі - десь у підкірку - але вони й звідти не давали жінці спокою: пролазили в щілинки нічних кошмарів і псували вранці настрій спогадами про те, що наснилося.

Неждана гамувала, маскувала, «перебивала» всі ці почуття теплом Дмитрового тіла, ароматом ранкової кави, свіжим дотиком світанкового туману, дзвінками-листами до й від матусі, запахом фарб, теревенями з Мартою за «згущиком», новими барвистими шаликами, шоколадом і красивими сережками, своїми відчайдушними мріями.

Але кошмари все одно були - невловимі, невидимі, але незмінно присутні - як мрець у щойно закопаній могилі. Ніби знаєш, що тіло вже стало порохом, і що ніякої сили не має - ні хорошої, ні поганої, але самотньо стояти поряд із ним все одно якось неприємно - чи то через нав’язані стереотипи, чи то через пращурівські забобони…

І щось таке відбивалося на Нежданиних полотнах - таке ж невловиме, таке ж невиразне - але відчутне; якийсь проблиск її туги - за чим? за ким? - якийсь відгомін нездійсненої мрії, ностальгії за дитинством, за непережитим щастям, за непочутими татусевими розповідями про армію.

- Дмитрику, - Неждана сиділа в чоловіка на колінах, обплівши йому шию руками, і заглядала у вічі, - скажи, для чого ми живемо? Чи може бути людина щасливою в принципі? Дмитре, ось ти, до прикладу, для чого живеш? Ти щасливий?

Чоловік ніжно дивився на неї. У його очах не було тої туги, яку вона так боялася побачити в дзеркалі. У його очі було легко дивитися.