Надійка Гербіш - Художниця

Краще б ти вже, голубе, мовчав… Ну і хто вигадав цю фразу? Банальщина - жах… Далі нікуди…

- Угу, - пробурмотіла вона вголос, - дякую. Все буде добре, так…

- Моя дівчинка…

Неждана відповіла німою, скупою, здавленою посмішкою.

Ніколи би не подумала, що така трафаретна, заїжджена, заяложена і взагалі казенна фраза зможе запалити в мені маленький теплий і світлий вогник… То все ще буде?…

Дивно, але після того страшного випадку їхні стосунки з Дмитром налагодилися. Між ними виникла якась інша довіра, солодке почуття близькості. Те, що їм довелося пережити разом, удвох - зріднило їх. Мрії - однакові, до речі, - які плекали поодинці, і які розбилися водночас, стали їхнім спільним фундаментом. Для мрій нових, які плекатимуть удвох.

І як би Неждані не було сумно й важко, вона тягнулася до чоловікового оптимізму, до його сили, їй хотілося шукати разом із ним того світла, того Бога, який надихав його. їй хотілося бути поруч із ним… Завжди й усюди.

Тепер їй було байдуже до свого малювання - таким воно здавалося їй тимчасовим і неважливим. А сім’я була важливою. Її цінності - вічними.

Неждані не хотілося колупатися у власних розмислах, у екскрементах власного розуму. Що там знайдеш, крім зарубцьованих ран, запліснявілого болю, древніх образ? Зате їй хотілося пізнавати Дмитрову душу - вона була такою величною і свіжою, як хвойний ліс у ранковому тумані - теж, до речі, один із улюблених дитячих спогадів…

Дмитрова справа йшла дуже успішно, і це дозволяло Неждані залишатися вдома й не працювати. Усе, що від неї тепер вимагалося - просто насолоджуватися життям, відживляти свій організм, бути щасливою і підтримувати чоловіка.

Вона знаходила заспокоєння в рівномірному стукоті Дмитрового серця, в ніжному блюзі Нори Джоне і Едуарда Драча, вона зачитувалася до пізньої ночі, сиділа, обійнявшись із паруючим горнятком запашного чаю, за книгами Дзвінки Матіяш, Луїзи Мей Елкотт і Франсін Ріверз - з останніми двома авторками її познайомила Мартуся, яка, на відміну від решти подруг - чи краще сказати знайомих, бо подруга в Неждани була одна - завжди знала, що Неждані насправді потрібно в кожен конкретний момент; або прогулювалася засніженими барвистим листям алейками, дивилася романтичні комедії - і розчулено від них плакала, і співала, і танцювала - з Дмитром і сама, і просто сміялася.

Зір почав ясніти, ямочки все частіше прикрашали Нежданине личко. На щоках з’явився повноцінний рум’янець - та й самі щоки нарешті з’явилися.

І, неочікувано для самої себе, жінка почала малювати.

їй снилися різні сюжети, і вона, ледь прокинувшись, бігла до свого куточка, вмикала мамину «чарівну» лампу - ранок дуже пізно заходив у гості теплим промінням - і малювала- малювала-малювала. Повертаючись із прогулянки, вона знову поспішала до своєї імпровізованої майстерні, і з диким поривом кидалася до пензлика - він просто танцював у неї в руках! Навіть інколи увечері, п’яна від щастя, від Дімки, вона цілувала його в чоло, і знову бігла до чистого листка.

Картинки виходили дедалі гарнішими.

- Нежданко, я впевнена, що ти сьогодні після обіду будеш мати час для мене!!! - дзвінким голосом із шалапутськими нотками Марта завжди піднімала настрій кому завгодно. - Я прийду десь о третій.

Ну і що тут скажеш? Звісно, Неждана з нетерпінням чекала гостю.

- Знаєш, у нас сьогодні в честь дня народження шефа зробили скорочений робочий день - нібито, щоби ми зрозуміли, який він у нас добрий, і щоби любили його й шанували, - наспіх поцілувавши подругу, Марта ввалилася в двері, так-сяк скинула туфлі на височезній шпильці, жбурнула ними в сторони, потрясла втомленими ніжками й погналася на кухню, шелестячи пакетом з якимось там смакотульками. Неждана була певна, що серед Мартиних гостинців обов’язково знайдеться баночка «згущику» - дівчата просто шаленіли від цього делікатесу.

У Неждани вже парував чайник. Красивий чайний набір на дві персони також уже чекав на столі.

Вона навіть сама спекла пиріжки. Маленькі круасани з ванільним кремом.

А тепер стіл заповнився ще й виноградом, шоколадом, баночкою згущеного молока й купкою книжок.

Неждана часто дивувалася, як у них з подругою гарно плелися розмови - як плющ на стіні бабусиного дому - так витончено, з витіюватими завитками, покриваючи всі можливі теми (тобто, вікна, балкони, двері, потріскану штукатурку)… Молоді жінки обговорювали прочитані книжки, мистецтво, нові рецепти смачних страв, своїх коханих чоловіків - тоді з кухні долинав найгучніший і найщиріший сміх - обговорювали моду й раптово переходили на глибокі філософські теми, розповідали одна одній про посаджений вчора вазон - і згадували голод у якійсь африканській країні й фантазували, як можна вирішити різні глобальні проблеми.