Надійка Гербіш - Художниця

- Жадана, заспокойся!!! - гримнув він. - Скільки можна пищати, вищати! Я за кермом, і це траса, траса, розумієш? Я ше ніколи не їздив по трасі. І мене вже голова болить від твоїх криків і співів. Чесно.

Уже в наступну мить він пожалкував, що накричав на дружину, але просити вибачення не збирався. Адже ж нічого такого поганого він не зробив - просто був змушений трохи притишити збуджену Неждану.

Жінка принишкла, ображена, і притиснула чоло до скла.

Її маленька психологічна втеча.

По дорозі Неждана заснула, і Дмитро знову розхвилювався. Він сам не знав, у чому проблема, чому раптом він почав помічати стільки недоліків у дружині. І чому раптом йому так гостро захотілося її підтримки, навіть просто того, щоби вона зараз не спала, а разом із ним вартувала на дорозі.

- Боже, допоможи мені. Жадана мене чомусь виводить із себе. Може, я вже зовсім розслабився? Розслабився з роботою, розслабився і в сім’ї? Але мені набридло, чесно набридло, весь час панькатись із нею, бавити її. Я хочу бути чоловіком для неї, а не татом. Хочу, щоби вона піклувалася про мене, як має піклуватися дружина. А вона навіть не додумалася зробити достатньо канапок у дорогу… Боже, допоможи мені не зірватися. Я не хочу розрушити те, шо ми так довго будували. Але я вже просто починаю падати на силах. Мені потрібні і її зусилля, також!!!

Дмитро стиснув кермо й навіть не відчув, як почав молитися вголос. Він часто так робив, коли сам їхав у машині.

Неждана прокинулася. Вона чула цю сповідь. Чула, як Дмитро ділився з Тим, у Кого чомусь так палко почав вірити, наболілим. Своїми турботами і страхами. І навіть розповідав Йому про неї. На очі вибігли сльози, але Неждана завмерла, намагаючись не поворушитися, аби не виказати того, що не спить.

І вона почала молитися. Молитися подумки, але, мабуть, на небі її слова звучали громом, наче підсилені найпотужнішими концертними колонками.

- Боже, я теж так не хочу. Я хочу бути доброю дружиною для свого чоловіка. Хочу його кохати так, як Ти це запланував. Хочу піклуватися про нього. Хочу догоджати йому. Хочу бути для нього радістю, а не болем. Хочу жити для нього, а не для себе. І хочу навчитися любити Тебе, як робить це він… Допоможи мені, будь ласка, в цьому! Амінь.

Дмитро також закінчив свою розмову з Богом. Ще кілька хвилин Неждана вирішила повдавати свій сон, а тоді потягнулася, позіхнула, і дуже вдало зіграла своє пробудження.

- Ой, ми ше їдемо? Ти не хочеш лягти трішки поспати? Нічого, якшо ми трохи пізніше приїдемо на море…

- Так ми всю відпустку проведемо в дорозі, - все ще не вірячи в можливість позитивних змін, буркнув Дмитро. Він чомусь був переконаний, що Неждана хоче, аби він зупинився тільки тому, що її трясе, і вона не може спокійно спати. Звісно, їй байдуже до нього.

- Хм… Якби я тільки вміла водити машину! Я би повела, а ти би спав… Ти виглядаєш втомленим…

- Нічого, нормально. Я би тобі все одно не довірив машину на трасі. З твоїми емоціями…

- Дмитрику, вибач мене. Я просто так тішилася!!! - Неждана м’яко поклала руку на чоловікове коліно. -1 навіть не того, шо Їду на море, хоча і того - теж, але більше всього тішилася, шо ми оце з тобою вдвох, і такі щасливі, і шо ти такий хороший, ну, коротше… Дімчику, давай, зупиняй машину. Ну й нехай піввідпустки в дорозі, зате вдвох. Ти і я. Хіба ж ми не заради того їхали?

Дмитро здивовано подивився на кохану. Гм, цікавий поворот… Неждана так раптово стає хорошою дружиною? Молитва так швидко діє? А, може, ця молитва була вголос? Та ну, чого би молитися вголос при сплячій Неждані. Вона би негайно прокинулася… А це ж ні…

Дмитро проїхав ще трішки й припаркував машину неподалік якоїсь заправки. Неждана потягнулася до нього руками.

- Я люблю тебе.

- І я тебе, - Дмитро опустив сидіння, дістав свій картатий плед, і поправив Нежданин. - Тобі не холодно?

- Зовсім нє, - вона усміхнулася, витягнулася і почала допомагати йому закутатися.

Дмитро тільки здивовано дивився. Якщо це в неї не просто тимчасовий вибух ніжності, то відпустка обіцяє бути приємною пригодою.

Неждана стояла на березі моря і плакала. Дмитра поруч не було. їй так хотілося трохи побути самій.

Усе своє життя вона на палітру почуттів збирала болі, образи, мрії, у які сама часто не вірила, навіть своє кохання, розріджене сумнівами та хвилюваннями. У неї так мало було справжнього щастя!

Неждана дивилася на ці ніжні, але все одно такі чіткі та насичені, кольори навколо. Пастель, акварель. Ось трішки олії на горизонті. Вона сіла навпочіпки, торкнулася ще холодного ранкового пісочку. Пальчики намацали щось тверде. Неждана піднесла до очей крихітну ракушку і заплакала.