Ірен Роздобудько: Все, що я хотіла сьогодні…

Саме тепер, коли я зрозуміла, що, власне, в моєму житті багато чого не було. Ну, от хоча б — сигарет.

Я покрутила жовту пачку із намальованим на ній верблюдом (ох… верблюдів я теж ніколи не бачила, хоча ми ось уже другий рік збираємося відвідати Єгипет) — і на мить відчула цікавість до чогось незвіданого.

Але вона швидко минулася. Я клацнула запальничкою. З неї вистрибнув хисткий блакитний вогник і весело заколивався перед очима. («Ну-ну…» — почула я голос Вадима і навіть озирнулася…)

Я ніколи не скакала на коні.

Ніколи не спускалася під воду.

Не ходила в гори.

Не була в Парижі.

Власне, взагалі ніде не була…

Звісно, про це вже не може бути й мови. Але ж має бути щось іще, більш реальне, ніж ця пачка цигарок?

Я закашлялась.

Халепа! Хлопці за столиком засміялися. Певно, вони сміялися з якогось свого жарту, але мені здалося, що вони глузували з мене.

Ну й дурепа, подумала я: нога на ногу, кава з пластикового стаканчика й цигарка — і я вже вважаю себе найбільшою грішницею. Майже героїнею: мовляв, отримую від життя «на всю котушку»! Ні, це, напевно, не входить у таке поняття.

У мене нічого не вийде, подумала я. Можу, звісно, замовити в такий же стакан гидотної дешевої горілки. А потім усе одно доведеться плентатися на тролейбусну зупинку…

Відчула, як у мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень — надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.

Ну от, я порушила табу, отримала задоволення: посиділа в запльованому генделику, викурила пів смердючої сигарети, встромила носа в нудотний пластик із коричневою рідиною під назвою «еспрессо».

Це — все!

Інші тисячі варіантів нехай лишаються невикористаними.

Разом із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…

…про те, що…

— Сумуєш?

— Що?…

Звідки він узявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.

— Нічо… — сказав він. — Тут вільно?

Я відразу ж хотіла встати і піти.

Адже ніколи не розмовляю з незнайомцями.

Точніше — з ось такими нахабними молодиками, від яких можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він — з тої компанії, що сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-не-будь?…

Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.

Ще день тому я б так і зробила…

— Вільно, — сказала я. — А ти чому пішов від своїх? Нудно?

— Ні, - відповів він. — Просто я за тобою спостерігав…

- І що? — Я поправила окуляри і щільніше затягнула під гумкою «кінський хвіст», розділивши його навпіл і смикнувши в різні боки.

- І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?

— А в тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.

— А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьолку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.

— Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте — мабуть, веселе життя?

— А в тебе, мабуть, нудне?

— Слухай, я вже збиралася йти…

— Куди?

— Не знаю. Просто йти звідси.

— Тобто тобі байдуже куди?

Я замислилася лише на мить…

— Так…

— А як тебе звати?

Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я — Ія.

- Ія… — сказала я.

— Як? І-я? Що це за ім'я?

— Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса — Ія Савіна. Вона ще в «Дамі з собачкою» грала — в старому кіно. Не бачив?

— Я бачив «Гараж». Знаю таку.

— Ну от. Я теж — Ія.

— Класно. А я — Сюр.

— Що за дурня?

— Сюр. Так мене звуть. Це — перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, — він кивнув у бік хлопців, — Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.

— А що потім?

— О! Потім — різне. Часом усі розходяться. Купа справ! У Санька — родина. Малим близнюкам по два роки — треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…

— Контролером?

— Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата — закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відмічаємо.