Ірен Роздобудько: Все, що я хотіла сьогодні…

Звісно, є такі щасливці, що чхають на все і можуть пройтися вулицею на руках. Але їх мало. У більшості — це такі, як я. Абревіатура.

І вони про це не думають — просто… Ї здять на відпочинок до моря чи лісу — платять за квартиру — готують борщ чи вареники — збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль — кокетують із незнайомцями — п'ють каву — балакають по телефону з подругами…

І таке інше.

Доки не трапляється ось така (чи подібна) халепа. І тоді ти думаєш про колообіг, про живий сік, що лише одну мить — перед тим як стати оцтом, а потім — алкоголем — рветься назовні з закоркованих пляшок…

— Дівчино, ви стоїте в калюжі… - почулося мені.

Я подякувала і трохи відступила.

Я розсердилася, що мені не дали додумати цю важливу думку.

Я боялася, що втрачу її прямо тут, у цій калюжі.

Адже я не звикла думати про такі речі. Дивно, але думка не зникла…

…не зникла…

Абревіатура! Я була абревіатурою.

Звісно, на плиті, яку замовить Вадим, напишуть щось гарне. Але що насправді відбулося за ці двадцять сім?! Народилась — вчилася — працювала — одружилась…

Щоправда, багато реготала з себе.

І одного разу злетіла на парашуті над морем в Криму за 25 гривень.

Невже більше нічого не було? Лише стримані бажання. Причому — досить помірковані. Адже я не мріяла стати Мерлін Монро чи Жаком Івом Кусто!

Але навіть помірковані бажання я весь час стримувала, бо вважала себе добре вихованою, бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою «хорошої дівчинки», яка згодом стане гарною дружиною, правильною матусею і милою бабцею.

Слухайте, люди! Це ж знущання!

— Що ви сказали?

— Ой, вибачте… Це я так, сама із собою…

— Лікуватися треба…

— Так. Певно, що треба… — промимрила я якомусь дядькові й рушила з місця. Адже стояла у дворі лікарні ось уже з півгодини.

М-м-м… На чому ми зупинилися? Ага. Це ж знущання — ось така схема!

Вона має досить нормальний і привабливий вигляд, коли тобі нічого не загрожує. Коли твій час іще не вичерпано, а попереду, можливо, на тебе очікують зміни та пригоди, що ти їх бачиш уві сні або про них читаєш у книжках. А я?

Я поглянула на себе у віконце авто, повз яке проходила: чи не взялося моє обличчя патиною неминучості? Але на мене поглянуло трохи викривлене у склі, але досить привабливе — звичайною привабливістю звичайної молодої жінки — лице, обрамлене світлим волоссям, зібраним у високий «кінський хвіст».

На носі — окуляри.

Нудне обличчя!

Я — риба. В мені все нудно. Досі я жила в акваріумі. Так, так…

І що тепер?

Мене аж пересмикнуло від відкриття: тепер я можу дозволити собі абсолютно все! Тому що в мене немає часу. На здоровий глузд. На міркування. На виваженість.

А якщо це так…

…а якщо це так (я вже вийшла за браму лікарні та знову зупинилася, дивлячись на дорогу, що розходилася від брами на три боки) — мушу зробити щось таке… щось таке… На повну котушку!

Хоча б один раз.

Один і останній.

Від цієї думки мене знову пересмикнуло, а серце затріпотіло так, ніби у мене під плащем на грудях заворушився вкрадений білий голуб. Я аж притисла його рукою.

Переді мною, мов перед казковим лицарем, лежали три дороги. Перша вела до тролейбусної зупинки, звідки я й прийшла сюди годину тому. Друга була широкою алеєю, що десь далеко переходила в паркову лісосмугу. Третя закільцьовувалась майданчиком із кіосками і генделиками місцевого районного ринку.

Звісно, мені треба йти першою дорогою. І якомога швидше, адже тролейбус іще стояв на зупинці і я могла встигнути влізти в нього. Але я стояла і міркувала про те, чого в моєму житті бракувало — такого, що вимагало б негайного здійснення. От просто тут, не сходячи з місця.

Я майже фізично відчула, як нещасні молекули двох кубів моєї крові шалено завирували у пробірці — десь там, на третьому поверсі, в лабораторії лікарні, в якому-небудь глухому боксі для збереження аналізів. Ці два куби, яким випала доля засвідчити мій життєвий крах, були ще живі та кликали до бою!

Але що міг означати цей вираз — «на всю котушку»? Що?

В дитинстві — та навіть в юності — мені не дозволяли купувати у тіток на вулиці пиріжки з рисом. Це в нашій родині вважалося поганим тоном.

Пам'ятаю, як мені шалено кортіло зробити це хоч колись. Але я ніколи цього не робила, навіть тоді, коли батьки вже не стежили за моєю поведінкою і я мала власні гроші.

Але це табу лишилося на все життя. За ним потяглися й інші. Наприклад, спідниця має прикривати коліна — так хотіла бабуся. Не можна запізнюватися, не можна позіхати, не можна їсти руками, не можна цілуватися з хлопцем у перший вечір знайомства, не можна голосно реготати, не можна випивати (хіба що трохи і лише доброго червоного вина), не можна палити… Це перше, що спало на думку.