Ірен Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…

Без упевненості, що тримає мене в кишені.

Нехай навіть це триватиме недовго.

Поки сідає сонце.

Подумавши так, я поглянула на годинник.

О!

У нас було море часу…

…Бувають будинки, що споруджені на піску, бувають карткові будиночки, а бувають крижані палаци. Я читала про такі: десь у Голландії (чи в Японії — не пам'ятаю, бо це не має значення) навіть побудували крижаний готель. У ньому палають свічки і навіть склянки в барі зроблені з льоду. Туристи проводять там по кілька днів, а потім роз'їжджаються по своїх теплих домівках.

Я жила в крижаному домі. Він був чистий і надійний, із товстими стінами. Все в ньому було стерильно-біле. Навіть подвір'я сяяло своєю бездоганною чистотою, бо я дуже піклувалася про сміття і складала його глибоко в себе. І все здавалося непорушним до тієї миті, як я порізала палець…

Маленька непомітна крапля впала на підлогу — я її навіть не помітила.

Але не минуло і п'яти хвилин, як на крижаних стінах з'явилися ледь помітні тріщини, а підлога засвітилася, мов на неї вихлюпнули воду.

Не минуло й десяти хвилин, як весь будинок осів, а гострі кути оплавились і заокруглилися, мов воскові. Складна крижана конструкція руйнувалася на очах.

Дім осідав, підлога танула, з даху лилася вода. Ось що наробила одна маленька крапля, один небезпечний поріз…

Але мені не буде за чим шкодувати! І від цього було навіть трохи прикро.

Адже плекати спогади часом буває так солодко. Особливо тоді, коли разом із цими спогадами тримаєш у душі надію, що вони ще стануть реальністю — на якомусь новому етапі.

Одна моя клієнтка ходила до мене ледь не щодня, щоб зберігати гарний вигляд лише заради думки, що її чоловік (до речі, щось мавпоподібне) колись помиється, одягне чисту сорочку і постукає в двері зі словами: «Я повернувся, кохана!»

Тоді мені здавалося це досить романтичним…

Тепер я розуміла, що жити в крижаному будинку неможливо, що він розтанув, а на його місці зазеленіла трава. І немає навіть дверей, в які міг постукати хоча б один добрий спогад.

Зараз я мала б ридати над тим, що два тижні спливуть швидко.

Але я сміялася.

Чомусь я весь час сміялася.

Як дурна.

Я розповіла йому про лід.

А він — про пісок.

Пісок заскрипів у мене на зубах. Мене засипало піском так швидко і нестримно, що я не могла навіть видихнути його з себе. Я ковтала пісок, а коли він досяг рівня нижньої губи, сказала: «Досить!» — і сама (сама!) поклала свою руку на його…

Для того, аби любити, потрібно так мало.

Буває, люди сходяться роками, починаючи з читання однієї книги, зустрічаються, говорять про різне, намагаються бути кращими, ніж є, а потім усе життя аналізують, ведуть безкінечні монодіалоги із самими собою — чому сталося так, а не інакше, і хто, потрусивши в долонях, складених «човником», ці два камінці, викинув їх поруч?

А буває ось так. Коли потреба любити — це рвати час зубами, продиратися крізь нього, незважаючи на постріли і червоні прапорці, на ревіння гелікоптерів над головою, кров із-під нігтів і гарячі струмки води чи піску, що течуть за комір.

Шукати не ту, з ким тобі буде зручно, а навпаки — ту, яка виламає тебе з усіх зручностей, змусить ось так трощити хащі, дихати — крізь пісок, дихати, дихати…

Як я міг жити інакше?

Я не питатиму, що далі.

Нічому не здивуюсь, не скажу, що ТАК — вперше. Навіщо йому про це знати? Я взагалі нічого не скажу і не чекатиму ніяких слів.

Жодного слова.

Мені це не потрібно.

Не заплющу очей.

І не закричу.

І не заплачу.

Я дослухатимусь, як тріщить ліс і як по ньому щільними рядами йдуть мисливці, не даючи змоги для відступу. Який мені не потрібен.

Бо я біжу до води. А коли зроблю ковток — мені на голову звалиться велике старе дерево.

Я це знаю.

Але ковток і смерть прийдуть одночасно. І я встигну відчути, що все-таки дійшла туди, куди хотіла…

…жити інакше?!

Лискучі морди автомобілів вишикувалися вряд і були схожі на акул, що налаштувались атакувати баркас. Ми стояли у пробці.

Я не знаю, куди ми їхали, — просто вийшли, пішли вниз і чомусь, не змовляючись, ускочили в тролейбус, котрий уже відходив від зупинки.

Так, усе правильно.

Ми встигли ускочити в цей тролейбус.

Двері зачинилися. За ними ми були разом.

Так мало бути. Ми встигли.