Ірен Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…

Якби я була крамницею — маленькою крамницею, де продавався б архаїчний непотріб на кшталт китайських порцелянових блюдечок із відбитими краями бозна-якої давнини, старі дагеротипи, морські мушлі, а над дверима висів би напис: «Без потреби — не турбувати!» — от якби бути такою крамницею — я б і оком не змигнула, якщо б навпроти сяяли вогні модних бутіків, двері яких не зачинялися б ні вдень, ні вночі. Адже я чекала б лише на обраних, «з потребою», і — коли б вони заходили — все було б зрозуміло з першого погляду, з першого дзвоника над входом, який би вони недбало зачіпали головою… Але ж я — не крамниця. І нічого в мені не зрозуміло, доки я не змінила вивіску…

Ти кажеш — Кортасар? Там ти вичитав про мого Клеє? Я дійсно люблю Клеє.

І Ларса Фон Трієра.

…і дощ…

І пісні Бйорк.

Але я нікому про це не кажу.

«Не вдавай із себе розумнішу за інших», «Чому ти завжди випендрюєшся?», «Хочеш показати, що не поважаєш інших?», «Говори нормально. Не всі ж мусять знати…» — це червоні прапорці, розставлені Вадимом, за межі яких я намагалася не виходити, обпікшись один раз.

Тоді він узяв мене на свою корпоративну вечірку — до того нудну, що, зачувши від когось прізвище письменника, я почала говорити, що… «Гра в класики» закінчується після другого розділу, і агонія конвульсивно триває ще з десяток сторінок до того місця, де Орасіо Олівейра випрямлює цвяхи…

Зависла пауза.

Потім, уже дома, Вадим і порозставляв ті прапорці.

А знаєш, яке місце у «Грі в класики» здається мені найсправжнішим?

— Знаю, — відповів він, і я зрозуміла, що сказала це вголос. — Там, де треба читати, перестрибуючи через рядок…

— Авжеж. Я колись зіпсувала книгу, підкреслюючи потрібні рядки, щоб перечитати їх без перешкод.

— Яким кольором ти підкреслювала? — серйозно запитав він.

— Зеленою ручкою!

— Я теж… зеленою…

І ми розсміялися разом.

Дивно, але це перше, що ми сказали одне одному після того, як я вийшла з дверей кав'ярні, де переодяглася в свій звичний одяг. Навіть лінзи з очей витягла і спустила їх до унітазу.

— Ти готова? Ходімо?

Він зовсім не здивувався…

Іти в кросівках було набагато зручніше.

Але мовчати — тяжче.

Я це давно помічала: мовчати завжди тяжче, якщо рішення прийнято. Тоді настає період, коли починаєш шкодувати, що його прийнято. Напружуєшся і думаєш, що воно було неправильним.

Звісно! Що могло бути правильним у тому, що я йду до ресторану з невідомою людиною. А потім іще їстиму щось у його присутності, під поглядом, який я намагалася відбити з неабиякою мужністю.

Ми йшли вгору вузькою бічною вулицею. А потім звернули, і він відчинив переді мною зовсім непоказні двері. Але коли ми спустилися сходами — я зрозуміла, що це те, що мені потрібно: таке враження, що я потрапила досередини калейдоскопа, в якому візерунок чарівних скелець змінюється від одного поруху руки. Світло невидимих ліхтариків падало на вітражі, яких тут було безліч, — і все мінялося, все рухалося, заворожувало.

Він сказав, що цей ресторан оздоблював його знайомий художник і, якщо я схочу, ми можемо потім піти до нього в гості.

Я не бачила, скільки тут було людей, але відчувала, що вони є — замасковані цими вітражами, закамуфльовані різнобарвними візерунками світла, які повільно рухались або просто висіли в повітрі, мов пульсуючі медузи в безмежному океані.

Нас провели до столика, що розташовувався під круглим куполом ніші, й кольорові води зімкнулися над нашими головами, а підземний лабіринт, мов змій, змінив свою конфігурацію і зробив мій відступ неможливим. Я б просто заблукала в ньому!

Що далі?

Я поглянула йому в вічі і подумала, що от я вже і зраджую чоловіка.

Адже зрадити можна і поглядом. Дожилася…

Ага — дожилася.

Офіціант налив нам вина і пішов замовляти решту.

— Що ти думаєш про смерть? — запитала я.

— Це — друга несправедливість, — сказав він.

— А яка — перша?

— Старість… — відповів він і додав: — Але не думай про це. Ти ще надто маленька…

— Ще скажи: у тебе все попереду! — Я вимовила це крізь стиснуті зуби, ніби тримала в них кислу соломинку.

— Звісно!

— А що саме? — Невидима соломинка аж трощилася на моїх зубах…

— Те, про що ти говорила, — Париж, устриці, ананаси…

— Не те… не те… — похитала головою я, але щелепи розімкнулись, і я посміхнулася, приймаючи гру, яку вів він.

— Дощ у Вероні, дельтаплан, караван верблюдів, маленький сірий поні, римський Колізей, «Фантом опери» на Бродвеї, аргентинське танго, осінь у Карпатах, літо на Кіліманджаро, крилаті риби, ночівля під мостом Мірабо, вхід у мушлю, ялинка, Різдвяна зірка, стукіт у вікно, золоті кулі…