Ірен Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…

Двері відчинено. Я наважилася зазирнути досередини, адже почула, що звідти лунає музика. Мабуть, репетиція.

Дивно, але на вході мене ніхто не затримав. Я швидко увійшла в темряву і сіла в останньому ряду. В костьолі дійсно йшла репетиція. Грали Баха.

Це була фуга «Всі люди мають померти».

Дуже вчасно!

Я відразу впізнала її. Вона не схожа на інші — найкоротша, надто монотонна і тиха, в ній, мов у нерухомому морі, плаває лише одна нота, зникаючи і знову піднімаючись на гребінь. Я уявила, як у потоці монотонної мелодії плаває паперовий човник із маленькою запаленою свічкою. Ця свічка зникає і знову виринає, але човник не бореться з потоком — він бореться лише з собою, намагаючись тримати свічку рівненько до самого кінця мелодії…

Господи, подумала я, слухаючи все це, коли стану перед тобою — я не проситиму прощення. Хто я така, аби щось говорити в цю мить?

Але, Господи (музика, музика підносила мене до склепіння, під самісінькі ЙОГО очі!), покажи мені сьогодні ті квіти, які я бачила в дитинстві, дай мені краплю меду на язик, витри мої сльози, зроби так, аби я не відчула болю.

Ти завжди давав мені терпіння і поміркованість — скинь їх із мене хоча б на хвилину, аби я побачила світ таким, яким він є!

Тільки зроби це просто зараз!

Сьогодні! Адже потім я нічого не посмію просити! Як пінгвіни, риби та інфузорії…

Я так і не дізналася, чи доплив човник, — мелодію увірвав стукіт дерев'яної палички по пюпітру і голос:

— З третьої ноти ще раз!

Я не стала слухати ще раз, а підвелась і вийшла.

Але через те, що почула музику в костьолі, а скорше — через те, що змогла промовити цю імпровізовану молитву під час музики, мені стало так легко, ніби я дійсно злетіла до небесного моря. І це море було безмежним.

У ньому було безліч потаємних життів.

Це я знала давно.

Я дуже люблю дивитись на небо.

Особливо тоді, коли мені сумно, чи дістають якісь проблеми, чи я на когось чекаю, чи просто стою на тролейбусній зупинці й мені нудно. На такі випадки в мене є найкращі ліки: просто поглянути вгору.

І все, що робиться в цю мить під ногами, стає дрібним і несуттєвим.

Небо, мов велетенське дзеркало, відбиває все, що відбувається внизу, гіперболізуючи дрібниці до високої невпізнанності. А я, поглядаючи вверх, починаю грати в іншу гру: шукаю серед натовпу прототипи тих, кого бачу вгорі.

Наприклад, бачу вершницю на білому коні та спостерігаю, що з нею станеться далі, за хвилину, а ще цікавіше — хвилин за шість. Ось вона скаче, розтинаючи своїм списом менші хмари, ніби збиває голови кульбабкам, або женеться за стадом буйволів — така стрімка, смілива, безстрашна.

А ось вона стоїть біля мене — в мохеровому береті та, мов спис (із яким там, угорі, полює на буйволів чи кульбабки), тримає в руці парасольку…

Вершниця зі списом угорі тим часом витягується, кінь втрачає обриси, у вершниці видовжується шия — і це вже не вершниця, а гуска. Ніс гуски «в'їжджає» в мужній профіль якогось римського легіонера і псує йому підборіддя — і це вже не легіонер, а риба.

Риба летить мов скажена і утворює небесну аварію: одразу зіштовхуються слон, заєць та киргизька юрта, вони змішуються — і з невизначеної маси подекуди випірнають руки-ноги, хобот, корона, тризуб та… електродриль.

Усе залежить від швидкості вітру. Буває, що відбиток висить у повітрі досить довго. А буває, що там, нагорі, йде своя шалена бійка за місце в тролейбусі — тоді хмари нагадують звичайну кашу, що крутиться на одному місці.

Щойно небо було чисте…

…небо було чисте.

Музика поволі випаровувалась із мене, ніби всередині безслідно танув шматочок сухого льоду. Я більше не знала, куди йти, що робити.

Часом на перший погляд здається, що варто лише ступити за поріг — і звідусіль тобі на голову почнуть валитися пригоди, як у кіно.

У дійсності ж я дивилася на місто, що крутилося перед моїми очима, як дитяча карусель, і розуміла, що нічого не відбудеться, доки я не докладу зусиль.

Я хотіла зупинити цей рух — монотонний, нудний — із купою заклопотаних і згаслих облич. Вони були скрізь — заклопотані та згаслі. Цікаво, що було б, якби всі, хто йде мені назустріч, раптом зрозуміли, що цей день — останній в їхньому житті? Це був би жорстокий експеримент, але впевнена — вирази облич змінилися б!

Але справа навіть не в цьому!

Я була сама і мала зробити щось важливе, навіть якщо воно мало б безглуздий вигляд. Але — що? Стрибнути з моста у воду? Злетіти в повітря на надувній кулі?