Ірен Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…

І ще раз озирнулася, поглянула на плащ — здаля дивитися на нього було б моторошно. Певно, хтось злякається…

Що далі?

Порахувала гроші в гаманці. Там було чотириста гривень. Вийшла на трасу і піднесла руку.

Я не дуже люблю їздити в авто, лише у крайньому разі, з Вадимом.

Стояти на дорозі з піднесеною рукою — то не для мене.

Таксі відразу зупинилося.

— В місто! — сказала я, сідаючи на заднє сидіння.

— Куди саме? — запитав водій.

— В місто! — повторила я.

Він більше не перепитував, а швидко рушив із місця.

Я дивилася за вікно і думала: що далі, що далі…

Так бувало безліч разів: я їхала на роботу заздалегідь, години на дві раніше, ніж починалася моя зміна, і просто ходила туди-сюди по вулицях. Часом сідала в «Будинку кави» і вдавала, що на когось чекаю: поглядала на годинник, крутила головою.

І відчувала себе самотньою.

Дуже-дуже самотньою.

Хоча для цього не було жодної підстави.

Не могла зрозуміти, звідки в мене береться це відчуття?

Думала: чого ти хочеш, чого тобі не вистачає?

Від цих запитань я завжди гублюся, не знаю, як на них відповідати. Коли Вадим сварить мене, він завжди так питає — і я нічого не можу сказати у відповідь. А про що говорити? Про те, що ти хочеш саме в цю мить — чи взагалі? Певно, від цього запитання гублюсь не лише я. Спробуйте на нього відповісти. І заплутаєтесь. Певно, заплутаєтесь…

Легше перерахувати те, чого не хочеш.

Нині я не хотіла повертатися додому і лягати в ліжко. Адже тепер мені доведеться досить тривалий час провести в ньому.

А взагалі, я не хотіла помирати…

…не хотіла помирати.

Ми їхали через міст. Очам було боляче дивитися на природу — така вона була красива, нереально красива.

Потім, уже ближче до центру, перед очима майнув напис на магазині: «Оптика», а трохи нижче: «Діагностика. Лінзи. Оправи» — і я попросила водія зупинитися.

Я вже казала, що мріяла про лінзи, аби лише не носити на носі цю коричневу оправу. Точно! Не знаю, чи буде це неабияким вчинком, але, принаймні, я зроблю те, про що мріяла кілька років. Маю право.

Я увійшла до магазину. Він щойно відчинився. За прилавком сиділа мила жіночка в халаті й накрохмаленому очіпку та щось писала в зошиті.

— Я вас слухаю… — привітно кивнула вона.

Я пояснила, що хотіла б зняти окуляри і поставити собі лінзи.

— Проходьте до кабінету, — сказала жіночка. Потім вона тицяла паличкою в літери.

Потім сказала, що, звісно, лінзи — не проблема і вона готова поставити їх хоч зараз.

— Якого кольору ви хотіли б? Прозорі чи з відтінком? Я обрала прозорі. І вона допомогла мені вставити їх в очі. Я підійшла до дзеркала.

— Бачите, який ефект! — прокоментувала жінка. — Красуня!

Я згадала, як ми з Іркою товклися перед люстром (це та подруга-однокласниця, про яку я розповідала) і шалено ненавиділи себе, і здивувалася тому, як сьогодні все змінилось: я дивилася на себе майже з ніжністю. Мене більше не дратував мій зріст, через який мене завжди ставили на фізкультурі першою, довге неслухняне волосся пшеничного кольору, світлі (я завжди казала — «поросячі») очі, що тепер дивилися на світ не крізь зменшувальне скло. Я була в джинсах і светрі. Але якби змінити це все на яку-небудь красиву сукню, то…

Я заплатила сто вісімдесят гривень і вийшла з магазину…

…вийшла з магазину і відчула дивну річ.

Важко пояснити, що саме відбулось. Оскільки я людина досить приземлена і люблю пореготати, то я б зробила таке порівняння: надувний матрац! Ось він, матрац, лежить, згорнутий і нікому не потрібний, притрушений пилом чи тальком, мов цупка клейончаста ганчірка, із зібганими заломленими краями, невизначеного кольору, — і от його починають надувати чи накачувати повітрям. І він розгортається, поволі набуває форми, стає пружним, стає справжнім маленьким човном, готовим плисти по морях-океанах!

Ось приблизно таке сталося зі мною. Аж груди розпирало так, що стало важко дихати. Певно, я могла б злетіти в повітря і стати першим летючим матрацом в океані хмар.

Хоча на небі не було жодної хмарини. А все — через найменше виконане бажання. І трохи через те, що на дні моєї склянки, якою була моя душа, лишилося зовсім мало живильної вологи. І кожен ковток здавався неймовірно смачним.

Що далі?

Навпроти магазину стояв костьол. Я була там давно, на якомусь концерті, а потім довгі роки мріяла потрапити туди, але ніяк не вдавалося, бо Вадим не дуже любив слухати класичну музику, а самій ходити туди не дуже зручно. Цікаво, що там тепер?