Ірен Роздобудько - Ліцей слухняних дружин

Вона рідко грала цю мелодію, адже то була не її мелодія.

Але вона запам’ятала її з давніх-давен і тепер додавала до неї чимраз більшого колориту, більшої яскравості, змінюючи тональність і акценти.

Але сутність залишалась тою самою: він говорив до неї всі ці десять років, і щоразу вона знаходила в цій розмові нові й нові нюанси. Тепер вона знала, що його справжнє ім’я, якого він соромився, — Ланцелот. Знала, адже писала це ім’я на посилках з приладдям до інструмента, які регулярно надсилала йому, успадкувавши справу пана Теодора Павлишина.

Вона ніколи не забувала його. Але й ніколи не намагалася знайти. Адже після того, що дізналася з преси про заклад, в якому виховувалась, раз і назавжди вважала себе ущербною, зараженою тим дивним вірусом, котрий, як вона гадала, міг зробити її залежною.

А цього вона хотіла менше за все — штучності, неприродності, зовнішнього втручання в свої думки, в те, що було в ній цілісного і справжнього. Іноді, коли вона слухала його по радіо чи вишукувала виступи в «ютубі», їй страшенно кортіло написати йому листа.

Звичайного листа, який пишуть вдячні учні своїм колишнім вчителям…

Дорогий пане Ланцелоте! Ви, певно, не пам’ятаєте мене, але я хочу, аби Ви знали — я стала іншою завдяки Вам. Я перечитала купу книжок, переглянула всі стрічки і побачила всі картини, про які Ви розповідали. Тепер я знаю, що світ неймовірно великий. І, що дивно, він увесь пройшов крізь мене — і теж завдяки Вам, Вашій музиці.

Закінчила б так…

Не подумайте, що мені щось від Вас потрібно! У мене є все, що треба щасливій людині. А я дійсно щаслива. Без усіляких зовнішніх втручань!

А ще, може, наважилась і додала, що…

…Ваша музика останнім часом непокоїть мене своїм внутрішнім станом: вона, як і завжди, виймає душу, пускає її мандрувати світами, очищує і звеличує — все, як має бути, але…

Але (не ображайтеся — можливо, мені лише так здається) не повертає її на місце! Коли Ви виходите на коду, здається, що і самі не знаєте, чи хочеться вам повертатись…

Поліна відвернулася до вікна, де у вечірньому світлі зблискувало вогниками урвище, вдихнула повітря і видихнула його в золоте черево свого альтового.

Чорт забирай!

Я закляк і, відчуваючи, як ослабли ноги після далекої дороги за кермом, опустився на колоду, випиляну в формі лави під стіною майстерні.

Чорт забирай!

Мене не дивувало, що моя мелодія пішла у світ — зрештою, до таких колізій я вже звик. Дивно було інше: як цей старий чорт, що більше має справу з ножівкою, спромагається так грати, не маючи фаланги на пальці!

Адже я точно пам’ятаю, що в нашу останню давню зустріч він потис мені руку своєю чотирипалою долонею. Невже він звернувся до майстрів пластичної хірургії чи до самого диявола, котрий наростив йому втрачене?

Що за диво?

Звісно, я пам’ятав, що пан Теодор часом виконував переді мною якісь імпровізації на своєму альтовому саксі. Вони лунали досить пристойно, я кивав головою, уникаючи поглянути йому в очі. Відсутність середньої фаланги робили мелодію кульгавою і неколоритною. Але я цінував його чарівну, майже містичну майстерність надавати німій деревині того повнозвуччя, яке було відсутнє у його музичних вправах.

Але що я чув тепер?!

Що це було? З якою істотою уклав угоду цей мольфар?

Яка чортова тростина допомагає йому бути таким розкутим і відвертим?

Я вперся головою в дерев’яну стіну майстерні, і деревина посилила сприйняття кожної ноти.

Звісно, альтовий лунав інакше, ніж мій теноровий.

Але це ніяк не зменшувало значущості його музичної промови. Навпаки, додавало нереального, пекучого щему, такого, що я мимоволі помацав під очима і дійсно витер з нижньої повіки холодну сльозу. І знову не міг подумки вимовити нічого кращого, ніж це «чорт забирай».