Ірен Роздобудько - Ліцей слухняних дружин

Його голос був хрипким.

Зрештою, вимовивши ще кілька відморожених нот, він закашлявся, як старий курець, і чортихнувся: «Дідько! Хіба ти не чуєш, бовдуре, у мене стерлась тростина?!»

Так, я чув, що звук став гіршим.

Звісно, тростина, або як її ще називають «язичок» — те, що утворює звук всередині інструмента, давно зносилася, як кросівки у футболіста. Я це помітив ще позавчора. Але міняти його тут видавалося неможливим. Я прискіпливо ставився до такої важливої частини, тому тростина мого саксофона була виготовлена на замовлення у майстра, котрий мешкав за тисячі кілометрів від цього місця.

Це був єдиний майстер у світі, котрому я міг довірити виготовлення нового «язичка». Справа в тім, що він робив його не з синтетичних матеріалів і не фабричним способом. Робив з очерету, котрий, за якимось дивними забобонами, збирав і висушував у певні дні і певний час доби. Так робили його батько і дід, так навчили робити і його.

Тростини були «фірмові», адже на кожній мікроспокічними літерами були викарбувані його ініціали — Т. (що означало Теодор) П. (що означало Павлишин). До того ж мене приваблювало і те, що він дивовижно виготовляв «джазові» лігатури [2] Хомутик з двома гвинтами, за допомогою якого тростина прикріплюється до мундштука саксофона. ! не з металу, а зі шкіри. І цю шкіру він обробляв за власною технологією.

Колись я їздив до нього, а останні кілька років за браком часу отримував потрібні деталі лише поштою. І ось тепер, як на гріх і зовсім невчасно, настав час замінити тростину!

Я розгубився. Сто разів прокляв себе за легковажність.

Якщо тут я ще відіграю свої концерти, то навряд чи зможу гідно представити себе в турі з Бреговичем. А шукати іншу тростину деінде не було сенсу, адже я давно перевірив: мій сакс міг говорити лише з фірмовим язичком марки «ТП».

Хоча, здається, три-чотири дні у мене буде і я встигну змотатися в Очеретянськ (так називалося містечко, де мешкав пан Теодор) на авто туди-назад.

Вранці я вирушив на зустріч з Атанасом Тодоровим — тим самим менеджером, що привіз мій контракт.

Ми домовились зустрітися о дев’ятій у кав’ярні «Синій кінь».

Прекрасна Прага потопала в золоті і пурпурі чудової сонячної осені. На ще зеленому листі кущів вигрівалися на сонечку величезні юрмища червоно-чорних жучків, яких ми в дитинстві називали «хрестоносцями». Своїми червоними панцирами вони нагадували такі ж щільні юрмища дахів старої Праги, котрі добре проглядалися з пагорба, на якому стояв наш готель.

Я сто разів фотографував цей пейзаж — і вдень, і вночі.

Але щоразу робив новий знімок і щоразу знаходив нові нюанси, як на картинах імпресіоністів.

Сьогодні теракотова черепиця дахів була вкрита сивиною першої паморозі. Але легенький, ледь помітний холодок поволі танув у золоті сонячних променів, мов крижаний кубик у бокалі з шампанським.

Я спустився до Карлового Мосту в піднесеному настрої, подумки кивнув лицарю з обличчям Марини Цвєтаєвої, котрий, за іронією долі, стояв навпроти вікна її колишнього празького помешкання.

Кинув кілька монет у капелюх довгокосого хіпі з білим пацюком на плечі, котрий завжди лежав в арці горілиць і часом досить кумедно (для туристів) зображав напади тропічної лихоманки. Хіпі звали Карлом, його пацюка — Гамлетом. Загалом обидва були неабиякими пройдисвітами і знавцями найглухіших кнайп єврейської частини міста, де ми неодноразово пересиджували, споюючи Гамлета чеським пивом і марнуючи час в душевних сварках про Лестера Янга та Коулмена Хоукінса, оригінальні записи яких я вициганював у Карла за порцію баранячого стегна зі спаржею.

Я завжди вважав, що Карловий Міст, це диявольське творіння Петера Парлера, замішане на яйцях, сирі та молоці шість сторіч тому, — найкраще, наймагічніше місце в світі.

Принаймні там, проходячи повз галерею скульптур — мовчазну і досить красномовну, я не відчував марнославства навіть тоді, коли запросто вітався з усіма святими, включно з групою святого Луїтгарді. Єдине, що ніколи не спадало мені на думку, так це прикластися долонею до мідного хреста, яким на парапеті помічено місце страти Яна Непомуцького. Не те щоби я не поважав святого мученика, навпаки, його цілком зрозуміла чоловіча мужність під час тортур викликали у мене неабияку повагу: богослова стратили за те, що він не видав таємницю сповіді королеви Софії. Просто я бачив у цьому ритуалі цілком «туристичну фішку», котра давно вже стала розмінною. Гіди, шикуючи групи у величезні черги до цього хреста, завжди попереджали, що він здійснює всі бажання, але натомість відбирає в людини рік життя. А потім, перекурюючи, з посмішкою спостерігали, як з черги поволі випадає найбільш поміркований люд.