Артем Чех - Пластик

З цими думками я взувся і вибіг на вулицю. Ховаючись у чагарниках молодого клену та в скелетах недобудованих ларьків, я добрався до центральної вулиці. Заховавшись на даху автобусної зупинки, я зміг спостерігати за всім, що діялося на вулицях міста в цей спекотний, задушливий день.

Посеред площі стояла трибуна, було багато людей, більше половини з яких я взагалі не знав. До трибуни дерся маленький висушений мужичок. У ньому я впізнав мера дядю Льоню. Зараз почнеться промова, подумав я, і промова таки почалася. Якщо перед цим на площі літали акробати, бігали маленькі потворні чоловічки, схожі на карликів, жонглери у бузкових трико жонглювали палаючими кеглями, а вродливі (принаймні такими вони здавалися здалеку) і граціозні жінки синхронно витанцьовували якийсь американський танок, — то після виходу мера на трибуну, всі, немов за командою, замовкли. Лише національні прапори, прапори європейських країн та Північно-Американських Штатів тріпотіли під штучним вітром, який видувався зі спеціального пристрою, спеціально придбаного міськвиконкомом для таких цілей у безвітряні дні.

Мені стало зле. Біле сонце било мені прямісінько в обличчя — безжальне липневе сонце, у голові щось крутилося, здавалося, що череп мій перетворився на блендер і зараз у ньому збивається, немов яєчний білок, мій мозок. І він, обертаючись дванадцять тисяч разів на хвилину, почав волати про допомогу: зупинись, кричав мені мій мозок, чуєш, зупинись, братику, чому ти, трясця твоїй матері, не вдяг хоч якогось кашкета, чому ти, слабкий та немічний, збитий з ніг смертю батька, своїми страхами, взагалі усім цим, що відбувається навколо тебе, скажи мені, чому ти виперся на дах цієї зупинки, а? Щоб послухати цього неврівноваженого подагрика? Чи в тебе шило в одному місці? Тобі було нудно сидіти в кімнаті? У світлій кімнаті з журналами та літровою пляшкою тархуну? Ну ти і бовдур! Усе, пацан, я не витримую…

Блендер з підігрівом, подумав я і знепритомнів.

— Заспокойтеся, мої хороші! — намагався заспокоїти карликів та гімнастів Ніколаєвський. — Заспокойтеся, я сам часом зриваюся, ось, наприклад, учора зірвався, хо-хо, — істерично хіхікнув він, — давайте жити дружньо… Ви, наші маленькі друзі, ви, наші гутаперчеві побратими, і ми — правда, Олександре Миколайовичу?

— Правда, — хитнув головою Культурний. — Порозуміння — ось запорука миру та злагоди, — і він некрасиво посміхнувся.

— Але ж вони намагалися нас образити! — репетував один карлик у червоній циганській сорочці.

— Та нічого ми не хотіли, — нервувався, знай спльовуючи крізь щілинку в зубах, гімнаст. — Просто у цих, як ви кажете, маленьких друзів, комплекс Наполеона. Ще ці громили в безрукавках заступаються за них.

— А хто ще, хто як не ми? Вони он які манюні, - басом промовив один з атлетів у коротких шортах.

— Стоп! Стоп! Стоп! — замахав руками Ніколаєвський. — Так діла не буде. Помиріться і ставайте в чергу. Поїжте. Це ви збуджені від голоду, правда ж? — і на його обличчі з'явилася масна посмішка.

- І від спеки, — додав один з карликів. — У вас тут у місті що, спеціальний підігрів, чи що?

— Чи що, — нечутно, крізь зуби процідив Леонід Григорович. «Ех, — подумав він, — яка ця медсестричка була чудова… Ліки від моїх неврозів».

За дві години, коли вдалося-таки нагодувати спраглих і напоїти голодних, головний церемоніймейстер і тавтологічно культурний ідеолог усієї процесії — Олександр Миколайович — зібрав артистів біля виходу з двору і дав команду до виступу.

— Вважайте тепер, що ви — армія, бійці! Так-так! Ви бійці, ви орден, ви лицарі карнавального двору, сьогодні ви перші люди міста! Сьогодні вам вирішувати долю нашого університету! Отож будьте готові наступати на душі усіх без винятку людей! Кожен! Запам'ятайте, кожен із вас має свою місію і жоден не має права втекти з поля брані! — кричав Культурний. — Адже всім заплачено, — тихенько пробурмотав він. — Отже, ви знаєте що робити, всі знають свої дислокаційні місця, кожен боєць у реєстрі, тож навіть не думайте симулювати! За всіма вами стежить усевидюче око Великого Брата… щось я не те кажу… Одне слово, зараз усі рушаємо на центральну площу! О десятій — вступне слова мера, об одинадцятій ми з Леонідом Григоровичем скажемо своє від імені університету, наступні п'ять годин — ваш зоряний час!

— Да! — викрикнув Ніколаєвський, і йому стало соромно.

«Господи, ще ця промова, — думав він, — навіщо, навіщо я тільки погодився на цю аферу, на цей балаган, і ці артисти, вони якісь замучені, як казала моя матінка, — чамренні, обідрані, ці їхні латані костюми, їхні пропиті обличчя, ще дітей із собою притягали — навіщо вони, навіщо діти! Не люблю дітей! Тільки мого хлопчика, мого Ванюшу… Бідний синочок, мій маленький лисенький Ванюша. Господи, як же він там, за ґратами, сидить — у клітці… Це ж звірство… нелюди… І як цей тезка, горіти йому в пеклі, тільки дозволив нам проводити цей балаган?»