Артем Чех - Пластик

Директор школи послухав його, похитав лисою головою, прицмокнув повними губами й сказав, що приймати до школи його ще зарано, та і все, чого можуть тут навчити, малий і так знає, тому, бабо, вези його назад і нехай він там у тебе не припиняє грати. Років, може, через два, візьмемо. Це, звичайно, теж малий вік йому буде, але ж такий талант. Моцарт!

Баба злякалась того слова, що наостанку сказав директор, закутала малого у ковдру і повезла назад, у селище.

Через рік, коли малий уже почав більш-менш говорити, бабка помітила, що з уст його ллється якесь незбагненне сяйво, що говорить він не просто так, а віршами, до того ж такими дорослими, справжніми, як, бува, говорять у Домі вчителя старі пузаті дядьки.

— Йой! — крикнула бабка. — Синку, тьху, внучку! Що ж із тобою робити?

Сусіди порадили бабі звозити дитину до обласного центру, щоб тамтешні вчені засвідчили факт геніальності. Так і зробила стара. Загорнула вона малого у хустину, сіла на поїзд і повезла його в область.

— Ось, — сказала баба в якомусь інституті, - засвідчіть факт геніальності.

Над ним тоді схилились троє поважних учених, але нічого геніального не побачили.

— Ну, — підштовхнула вона його.

Він, колупаючи піч, мовчав.

— Де ж тут геніальність? — співчутливо глянули вчені, та не встигли вони це договорити, як витяг малий з-під хустини скрипку й почав грати так, що вчені роззявили свої пельки, з яких потекла смердюча слина. Ну, вчені були смердючі, майже як ми з вами, тільки гірше. Та це не актуально на даному етапі розповіді. Важливо інше, а саме те, що на додачу він ще й заспівав, та так голосно й дзвінко, та все віршами, віршами, що старі й неповороткі вчені попадали, як буває падають мертві на війні.

— Що, так і впали? — не втримався, аби не перебити, Ніколаєвський.

— Чесне слово. А один навіть зачепив головою бюст Леніна, — сказав Культурний.

- І той теж упав? — злякався Ніколаєвський.

— Ну, — знизив він плечима, — цього я не знаю… Знаю, що коли вчені оговтались, діватись було вже нікуди, — довелося засвідчити факт геніальності. Ну, звичайно, тут розпочалася така метушня, що годі… Малого, звичайно, у баби забрали, почали його під'єднувати до електрики, засовували йому під нігті якісь дроти, натискали на кнопки, змушували співати та грати на скрипці, то добре годували, то морили голодом, то кололи якісь наркотики, то навпаки — напихали вітамінами, а через місяць повезли до столиці. Баба бігала по різних інстанціях, як то кажуть, оббивала пороги, та скрізь їй казали, що її синок, тьху, внучок є для суспільства надзвичайною річчю, тобто, к-хе, кх-е, кашляли ті, надзвичайною людиною. Вона ходила навіть до церкви і ставила свічку, та свічка загасла, а внучка повернути так і не вдалося.

- Ідеологія! — пояснив бабі сусід-єврей. — Це все заради ідеології.

Однак баба була невтішна. Вона знайшла старий шнур від праски, заповіла будинок сусідам і повісилась. Так от до чого я, власне, веду? Слідчі розцінили й самогубство як убивство: нібито це сусіди змусили її написати заповіт на їхнє ім'я, а потім узяли та повісили стару. А єврея разом з його дружиною засудили й відправили до колонії суворого режиму. А дитина стала надбанням суспільства — Її показували в театрах та на відкритих майданчиках з ідеологічними цілями, хлопчик їздив на гастролі по всій країні, його міг почути по радіо будь-хто — такою він був геніальною дитиною…

— Так-так, — заквоктав Леонід Григорович, — я пам'ятаю цього геніального мальчіка, як же його звали… дай бог пам'яті…

— Саша його звали.

— Точно! I що? Що з ним сталося далі? Він з часом якось зник, і всі забули про нього…

— Ну звичайно, — захвилювався Культурний, — про всіх маленьких геніїв з часом забувають… Доля Моцарта… Потім той хлопчик просто закінчив школу, інститут… А мати його ще довго і довго ходила в траурі… Бідна матінка…

— Стривайте… Невже цей малий…

— Та-а-ак…

— Справді?

— Ага…

— Але ж чому ми не знали? Ви не розповідали… Ви приховували від громадськості такі факти! Та ви ж злочинець, Олександре Миколайовичу…

— Так, моя солодошечка, я колишній геній, а зараз… пусте місце, нуль, слинявий професор, гівно, якщо кому цікава вся правда…

— Ну, наговорюєте дарма!

— Не наговорюю… Ви теж гівно, хороший мій!

— Я? — здивувався Ніколаєвський, розуміючи, що немає чому дивуватися…

— Ви.

В очах Леоніда Григоровича запалали вуглини безумства й шаленства. Культурний, з острахом очікуючи сплеску старечих емоцій з приводу і без, небезпричинно занепокоївся й заходився як найшвидше залагоджувати пробоїни в корпусі й тріщини в шпангоутах, аби океан усе того ж безумства й шаленства не накрив мідним тазом заплановане дійство.