Артем Чех - Пластик

У самовара я і тьотя Катя!

Ми ніч проведемо удвох!

Лярошфуко!

Лайно!

Все з букви «ля».

Кіпі-кіпі, моя любов.

Камон бейбі!

Заварка-заварочка!

У мене мутніє в очах і чешеться в голові. Ноги помітно слабшають. Він каже: — Хочеш бути таким красивим, як я? Можу відкрити секрет, тільки гроші плати. Дай мені мільйон. А я йому з видихом: — Не хочу, ти не красивий. — Зась! — пошепки промовляє він. — Франц… — Кафка, — чомусь кажу я. — А Себастьян хто? — Бах, — кажу. — Ні, - посміхається він, — Ричард. Не знаєш, так і не кричи. Я падаю. Спиця так само стирчить у моїй утомленій чакрі. Вона пропалила всього мене, а згодом бридкою змією виповзла назовні. — Тулуза, — каже мені Луанда, ніби це має в будь-якому випадку мене розсмішити. — Це не смішно. — Кому як, милий мій, кому як…І він, відпльовуючись, тягнеться до телефонного апарата, що невідомо звідки взявся. Піднявши трубку, він тихенько промовляє: — Ну-с.І за мить приходять два біляві шведи-красені у білих фраках. Вони несуть мене… — Куди? — насилу запитую я. Вони не відповідають. Мене приносять у приміщення, що віддалено нагадує склад для непродовольчих товарів, хоча, виявляється, це всього лише підземна стоянка для автомобілів. — Навіщо? — запитую я. Красені йдуть. Я залишаюся сам. Лежу на вологій бетонній підлозі.Удалині відкривається сіра металева брама. Заходять троє. У контровому світлі я не можу розгледіти їхніх облич. Підходять. Стають біля мене й говорять. Що? — Не заважайте мені! — кричу я. — Валіть звідси! Я вас так люблю!.. Так люблю, що аж боляче…

А потім я почув жіночий голос, який мене і пробудив. Цією жінкою виявилась Женя. Лємкус клявся, що нікого у нього немає, однак я зрозумів, що Женя шукає саме мене, підвівся з ліжка і вибіг до зали. Зустрівши мене, Женя несильно дала мені під дих і сказала, що я мудак.

— Ну ти й мудак, — сухим, майже могильним голосом сказала вона, і мені стало боляче. Не від удару, звичайно, а від того, що це сказала саме вона. — Я тебе вже п'ять годин шукаю!

— Вибач…

— Вибач, — злісно передражнила мене Женя, — збирайся давай.

Подякувавши релігійному діячеві Лємкусу, вона посадила мене на мопед і повезла назад, до гуртожитку. І я відчув себе скурвленим синочком, якого стомлена і посивіла мати забрала з відділку…

Удома я намагався поцілувати Женю, однак вона якось надміру брутально вилаялась, відштовхнула мене, а згодом перевдяглась і подалась кудись туди, куди мені не можна дивитися навіть подумки.

— Шлюха! — кричав я у маренні вже глибокої ночі. — Шлюха!

— Ч-ш-ш-ш, — почув я поряд з собою голос. — Ну, ну, заспокойся, хороший мій.

І я зрозумів, що це Женя. Вона цілувала мене в обличчя і намагалася своїми цілунками зупинити мою гарячку. Натомість мене ще більше розвезло, однак кричати я припинив…

— Женю, — тихо схлипував я. — Пробач, Женю, чуєш, пробач мені!

— Нічого, все добре…

— Ні, чого! Усе дуже і дуже чого! Я не зможу без тебе…

І я справді не зміг би…

Уранці четвертого липня стояла страшенна спека. Старожили розповідали, що такого задушливого дня навіть вони не пам'ятають, та це і не дивно, адже спека була справді вражаючою. Під сонцем, яке тільки з'явилось на небі, плавилися не тільки людські тіла, а й гранітні сходи до входу в центральний корпус Третього університету. Цими сходами, ледь піднімаючи ноги, волочилися завідувач кафедри суспільних наук Культурний Олександр Михайлович та його друг і соратник товариш Ніколаєвський Леонід Григорович.

Людина, яка не мала жодного уявлення, що роблять ці двоє, могла з легкістю прийняти їх за змовників або зрадників, утаємничених шизофреніків або підстаркуватих гомосексуалістів. Зрештою, все майже так і було, себто Культурний та Ніколаєвський справді були втаємничені, підстаркуваті й змовницьки настроєні, адже в цей вирішальний день вони мали зробити стільки корисних справ на благо кафедри, університету й, можливо, хто знає на благо держави! По-перше, вони мають зустріти запрошених гостей. По-друге, їх треба нагодувати (щодо цього вони вже домовилися з тьотею Надею, кастеляншею Третього університету). По-третє, треба ж десь розмістити всіх цих людей, нехай тимчасово, але все ж таки… Й останнє: треба все організувати так, щоб комар носа не підточив, адже від результату залежить доля Культурного, а заразом і Ніколаєвського…

— Хороший мій, — звернувся Культурний до свого хорошого. — Що ми маємо? Чи все йде за планом?