Артем Чех - Пластик

— Ну все, все! — защебетав Культурний своїм м'яким і дещо манірним голосом. — Годі жопки наші відсиджувати. Час. Маточко плодова, час надає руху нашим моторам. Ви готові? Автобуси от-от мають прибути. А ви — на вокзал. Зустрінете там усіх, кого треба, а потім… м-м-м-м…

— До речі, - різко розвернувся Культурний до Ніколаєвського, — учора ви показали себе неперевершеним чином. Поздоровляю! З вас вийде справжній тиран і самодур! Цьом-цьом!

І, схопивши легкий піджак, Олександр Миколайович націлився до виходу. За ним, пильно дивлячись у потилицю завідувачу кафедри, задріботав Ніколаєвський.

На площі біля ринку вже стояло три автобуси. Розжарені водії, невдоволені спекою, плювали під бордюри й безперестанку палили щось солодке. Навколо автобусів проходжувалися люди. З першого погляду було важко зрозуміти, що це артисти й представники якихось там культур. Лише деякі своїми фізичними вадами та чеснотами давали змогу зрозуміти, що вони не звичайні бюргери. У затінку, схилившись на фасад старого будинку, стояли карлики. Було видно, що вони нервуються. Неподалік від них покурювали двоє чоловіків кремезної статури. Одягнені вони були в короткі джинсові шорти та подерті вельветові безрукавки. Можна, в принципі, припустити, що карлики нервувалися саме через таку анатомічну діаметральність сусідів, але навряд чи можна бути в цьому впевненим до кінця. Жінки переважно сиділи в автобусах. Лише одна кудрява мамзель бігала площею й питалась, чи є в цьому місті педикюрний салон. До неї всякчас підскакував високий чоловік у циліндрі й запевняв, що він сам їй зробить такий педикюр, що ох-ох-ох, на що жінка нервово сміялася й пискляво кричала:

— Мої ніжки не для таких, як ви!

— А до чого тут ніжки? — не розумів високий чоловік у циліндрі, певно плутаючи педикюр з манікюром.

Якраз тоді, коли відчайдушні карлики намагалися вщипнути жінку, підійшли Культурний та Ніколаєвський.

— Доброго дня! — загукав Культурний. — От ви і тут. Радий вітати вас у нашому чудовому місті. Ласкаво просимо! — завершив він.

— За бензин, може, розрахуєшся? — сплюнув під ноги Культурному водій, низенький колобкоподібний мужик.

— Звичайно-звичайно, — скоромовкою відповів Олександр Миколайович. — А поки відвідайте нашу чудову їдальню…

І, ледь не підстрибуючи на одній ніжці, почав по складах викрикувати:

— Спа-сі-ба-на-шим-по-ва-рам-за-то-што-вкус-на-ва-рят-нам!

Після чого голосно розсміявся, заштовхнув водія до одного з автобусів, зі словами «які симпатичні маленькі ліліпути» погладив волосся одному з симпатичних та маленьких і, під невдоволені коментарі карлика, сам застрибнув усередину. Жовті оксамитові фіранки навіювали неприємні спогади. Автобуси рушили. Вони, немов жирні й неповороткі гусениці, поповзли в напрямку Третього університету. На Культурного посипалися чисельні провокаційні та просто ділові питання. Культурний ввічливо ухилявся від питань і хриплувато відказував:

— Потім. Усе потім!

У їдальні, старій будівлі, вмонтованій до примітивного архітектурного альянсу Третього університету, кипіли справжні пристрасті. Сама їдальня не могла вмістити всіх, кого зустрів із потягу Ніколаєвський, тому охочих поїсти вишукувалась чимала черга. На додачу прибув ще й Культурний із групою. Потягові недвозначно позирали на автобусних, смакуючи шкуру невбитого ведмедя, себто передчуваючи мордобій за університетські харчі, до того ж цілковиту перемогу в цьому двомордобої… Автобусні, як виявилося, були схильніші до компромісу і запропонували Культурному відвести їх спочатку до готелю, а вже потім нагодувати спраглих та напоїти голодних.

— Голодних, — твердо сказав найстарший карлик, — як потім з'ясувалося, ще й якийсь австрійський барон.

— У нас немає готелю, — образився Культурний. — Ластівко! — закричав Олександр Миколайович до Ніколаєвського. — У нас є готель?!?!

— Боже збав! — відсахнувся Леонід Григорович. — Який готель? Сьогодні ж усі будуть вільні!

— У нас програма, все продумано! — пояснив Культурний карликам. — Тут справжні профі організаційної майстерності доклали свої зусилля. Так що давайте розміщуйтесь у їдальні, поступайтеся місцем дітям та інвалідам, — і Олександр Миколайович потріпав по гриві наймолодшого карлика.

Кудрява мамзель відмовилась від сніданку, натомість затребувала педикюрний салон.

— Мої ноги — вони страждають! — кричала вона.

- І я! І я страждаю, моя принцесо, — підповзав до неї чоловік у циліндрі.