Артем Чех - Пластик

Водії покурювали в невеличкій рабатці. Двоє гутаперчевих гімнастів намагалися протиснутися крізь чергу до жаданої їжі, сексуальні меншини тулилися ближче до карликів, карлики — до кремезних чоловіків у вельветових безрукавках. На подвір'ї Третього університету тупцювали спеціально привезені коні з лампадрами та пір'ям галапагоських альбатросів на головах. Навколо них пристрибував горбатий і, здавалося, нетверезий тип, він поплескував коней по крупу й прицмокував язиком. Десь чулися голоси циган, у небо запускалися повітряні змії, люди прибували, метушилися, сперечалися, невдоволення зростало, якийсь безвідповідальний балерун штовхнув одного з карликів.

У натовпі запахло смаженим.

Зранку мене бив озноб. Я боявся відкрити очі, боявся поглянути на Женю, боявся заговорити до неї, хоча десь у глибині душі знав, що все добре, вона поруч, така рідна, але з іншого боку — щось віддаляє мене від неї, якась невидима, а від того ще більш небезпечна, сила тримає її і не підпускає так близько, як би я того хотів.

Усе своє життя я мріяв про таку людину, про людину, яку я зможу вибрати як друга і яка стане мені набагато дорожчою від усвідомлення того, що я можу втратити її набагато швидше, ніж знайшов. Такою людиною стала Женя. Я пам'ятаю, як в одному фільмі, що крутив мій старий спеціально для мене, головний герой сказав, що кращий друг чоловіка — його мама. Потім з'ясувалося, що той головний герой сам убив свою маму, але річ не в цьому. Просто у мене ніколи не було матері, і навіть батько, як би він не намагався, не міг мені й замінити, і я все одно відчував її відсутність, і, можливо, Женя саме та, в кому я хочу побачити свою маму, той друг, справжній друг чоловіка. І ось тепер щось відбувається — щось страшне і непередбачуване. Я так боюся її втратити…

— Женя, — таки сказав я.

— Що?

— Сьогодні в місті свято.

— Знаю. Тому ти сидітимеш цілий день тут.

— Ти говориш, як мама, і через це у мене прокидається комплекс вини.

— Який комплекс?

— Провини.

— Який-який?

— Провини. Я колись читав про таке.

— Щось багато ти читаєш.

— А мені нічого іншого не залишається. У будь-якому разі — не розмовляй зі мною, як із сином. Розмовляй, як із чоловіком, — я однозначно кривив душею.

— Браво! — посміхнулась вона. — Ну добре — чоловік! У такому разі попрошу тебе діяти розумно, як це роблять чоловіки.

— Усі помиляються.

— Це правда, — знову всміхнулась вона. — Але все одно — нікуди не вилазь, як учора.

— Вибач мені за це.

— Ти мені вибач. Я тебе вдарила. Обіцяю, такого більше ніколи не повториться.

— Чого саме?

— Я ніколи не битиму тебе.

— А я тебе.

— Сподіваюсь, — хитро промовила Женя, наливаючи мені щойно завареної кави.

Говорити про мою нічну гарячку не хотілося. Про деякі речі, як казав мій батько, іноді краще забути, але обов'язково треба згадати їх перед смертю. Цікаво, чи він згадував щось перед своєю смертю?

— Як ти думаєш, йому там добре? — запитав я.

— Кому і де?

— Батькові. Там, — штрикнув я пальцем у небо.

— Я не люблю такі розмови, — серйозно сказала Женя. — Я не вірю в небо.

— А у що ти віриш?

— У ніщо.

Я так і не зрозумів, чи вона ні в що не вірить, чи вона вірить у ніщо. Перепитувати не було сил.

Поки я вмивався і намагався щось зробити зі своїм неслухняним волоссям, а моє волосся було дійсно неслухняним, Женя кудись зібралася.

— Ти надовго? — запитав я.

— Не знаю. Щось типу в розвідку. Якщо ми сидітимемо тут — нічого не дізнаємося. Не, я нічого проти твоєї присутності тут не маю, навпаки, мені приємно, що такий чоловік тішить мене своєю увагою. Просто тобі самому за день-два це все набридне.

— Мені вже набридло.

— Ну, вибач, дружок, — сардонічно промовила вона. — Потерпи. Дякуй за те, що тут, а не у клітці.

— Да, це взагалі якесь звірство — до клітки саджати.

— Нічого, дядя Льоня довго не протримається, ще місяць-другий — і хана, знімуть його.

— Ага, мій батько ще років п'ять тому казав, що через місяць-другий його знімуть.

— Одні не знімуть — інші докладуть зусиль. Такі мудаки, як дядя Льоня, горять із тріском, але швидко…

— Ага, вісім років уже тріщить.

— Ну тебе, ще згадаєш мої слова. Паспорт мій не бачив?

— Навіщо він тобі?

— А, ось він, — сказала Женя, грайливо, майже між іншим поцілувала мене в чоло, підстрибнула, зробила у повітрі пірует, якось дивно, багатообіцяюче усміхнулась і зникла за дверима.

А мене почали їсти сумніви. Я знав про карнавал, знав, що затівається щось безумне, що ударною хвилею пронесеться казкове дійство нашими сірими вулицями, що світ здригнеться від кількості циркових артистів та просто різнобарвного люду, також я знав, що ні за яких умов не маю виходити з цієї задушливої кімнати, хоча, з іншого боку, дуже потрібні мені ті карнавали разом з їхніми доморощеними гімнастами, тим більше, я не люблю масових свят: ці всі люди, п'яні пані та грубі хлопці, салюти під портвейн, а з іншого боку, цікаво ж, і, зрештою, я так швидко бігаю, що ніхто нізащо мене не наздожене, якщо я цього сам не забажаю, — але ж от наздогнали мене пацани в парку… Навіть не знаю… І Жені ще невідомо скільки не буде, і взагалі, мужик я чи не мужик.