Артем Чех - Пластик

Раптом усе, геть все, замовкло. Замовкли силачі, цигани, замовк ансамбль художнього свисту, припинили балакати цивільні, коні перестали іржати, а карлики позбивалися до своєї живої екстравагантної купи, завше мовчазні жонглери припинили жонглювати, гімнасти застигли в повітрі, невродливі (Ніколаєвський зблизька зміг їх розгледіти), але граціозні жінки застигли істуканами, урвавши свій північноамериканський танок. Натомість залишилося тільки сонце. Біле безжальне сонце і повна відсутність вітру, крім штучного, що розтріпував прапори. Тиша і сонце. І крізь цю моторошну і безнадійно спекотну тишу до трибуни, збитої зі свіжих соснових дощечок, пробирався сухий і неприємний мер міста, жовчний і невловимо куртуазний дядя Льоня.

Уже коли він піднявся і по-кінематографічному постукав по голівці мікрофона, пролунав нестерпний для слуху писк. Дядя Льоня штучно всміхнувся, пригладив звисаюче пасмо пшеничного волосся, відкашлявся і заговорив.

Клітка стояла на задньому дворі відділку.

У клітці сиділи троє. Ніколаєвський Ваня, Валя Патлань і лікарка Любов Андріївна. Якщо Валя та лікарка вели одна з одною якісь сторонні розмови, то Ваня забився в куток, зацьковано зиркав на жінок і мовчав.

— У нього зрив, — лагідно промовляла Любов Андріївна. — Йому треба відлежатись.

— Що в нього? — перепитувала Валя. — Зрив ви кажете? Нервовий, так? Психоз там, маніакальний стан…

— Ні, лише зрив, — поправила лікарка.

— Ти! — крикнула Валя до Вані. — Зрив! Скажи що-небудь.

— Не займайте його поки, — попрохала Любов Андріївна.

— Це точно, воно й смердіти не буде, — додала Валя і розреготалась.

Лікарка лише важко зітхнула і відвернулась.

Ваня вищирив зуби.

— Мовчатимеш? — знову звернулася Валя. — Ну мовчи.

Ваня знову ощирився і тихенько-тихенько завив.

Любов Андріївна силкувалася щось сказати. Було видно, що і й щось мучить, що і їй є чим поділитися, проте з чого почати, вона однозначно не знала. Тому почала напряму:

— Мій прадід — він був поміщиком. Багатий був…

— Господи, яке це зараз має значення, — стомлено зітхнула Валя.

— Ні-ні, ви мене вислухайте! Це дуже… дуже важливо!

- І що ж тут важливого?

— Розумієте, в нього, у прадіда мого, був величезний статок. За нього, за статок чи за прадіда — яка різниця, сватали найчарівніших королев волості, але він вибрав мою прабабусю — вона, звичайно, була не фонтан, але розумна, як чорт.

— Лисий? — чогось запитала Валя.

— Ну, нехай буде лисий, — з усмішкою погодилась Любов Андріївна.

— Ну-ну?

— Так от, одного разу прадід мій, Іван Федорович, почав заглядати за тин, на сусідську сучку Агрипину Самсонову, яка лише те й робила, що наймала людей, щоб ті лагодили їй паркан, але не в цьому річ, а в тому, що закохався мій прадід у цю Агрипину. Це якраз сімнадцятий рік був, і прабаба моя вже вагітна була моїм дідом. І не дурна була прабаба, а розумна… Як чорт!

— Лисий? — знову перепитала Валя.

— Ну звісно, що лисий! Одразу побачила неладне, а тому вирішила чоловіка свого відволікти від тої сучки пані Груні і наказала висадити сад вишневий. Прадід мій подумав-подумав, та й найняв робітників, але і сам брав участь у цій справі… Сад вони, звичайно, висадили, але затим відбулась революція, прийшли совєти, і прадід подався на фронт, потім у Крим, до Денікіна, а там на пароплаві до Константинополя. Разом зі своєю Агрипиною. Уявляєте?

— От наволоч!

— Ну, життя таке було.

— Несправедливе.

— Що поробиш. Сад спочатку хотіли вирубати, але прабабка моя перед парторгом на колінах повзала, і сад таки залишили, а після НЕПу таки націоналізували, а й, прабабку, значить, разом із сином відіслали тигрів ловити.

— Як цікаво.

— Потім мій дід доглядав цей сад, це вже згодом, у шістдесятих, коли повернулися з поселень на Амурі, - тоді вже і я була маленька. І все дитинство провела в цьому саду. З наших вишень така наливка виходила, що весь район з'їжджався, аби скуштувати и, та у вісімдесят шостому наказали вирубати цей сад, мовляв боротьба з п'янством, але вже мати моя з батьком ходили просити за сад, і той таки залишили. А тепер цей узурпатор, мер наш, просто взяв і вирубав! Просто так, безжалісно! Вишенька від вишеньки, сказав він і віддав наказ рубати. Як я тільки не просила, як не плакалася йому, куди тільки не дзвонила… — по щоці Любові Андріївни потекла кривава вишнева сльоза.

— Нелюдь, — з ненавистю промовила Валя.

— Що вдієш.