Артем Чех - Сині двері зліва

— Ріо-Ріта, Ріо-Ріта, вєртіца фокстрот, — співав він, — на площадке танцевальной…

Але елегійні думки та безголосий спів нашого голов ного героя зірвав телефонний дзвінок Ніколая, і його грубі фрази своїм слонячим єством розтрощили ту абсолютну й всеосяжну гармонію, у якій перебував наш головний герой.

— Привіт! — кричав він, наче телефонував з якоїсь далекої країни. Наприклад, з Бірми. — Ти знаєш, шо фокстрот має розмір чотири четвертих?

— Ніколай, — констатував очевидну появу Ніколая у своїй слуховій зоні наш головний герой.

— Так, це я! Чуєш, я, мабуть, не буду питати у тебе про те, чи все добре з кранами. Як я зрозумів, ти нормальний пацан, ти класний мужик, новенький, і все сам зможеш зробити. Руки у тебе ж не граблі? Чи граблі? Та жартую, звісно. Ясно, шо не граблі, а то як би ти тримав трубку? Як цуцик шляпку? — І він розсміявся. — Понятно все… Коротше це, шо я хотів. Що ти робиш?

— Тримаю слухавку.

— Да? — перепитав Ніколай і задумався.

Секунду, дві, три, сім.

На восьмій наш головний герой не витримав:

— Ніколай?

— Я тут, — озвався Ніколай.

— Ніколай, ви хотіли поговорити про щось конкретне? Я чого питаю. Справа в тім, що я тільки-но прокинувся, я, знаєте, зараз у такому стані, що не дуже все розумію. У мене була важка ніч, я хочу кави, у мене якісь, вибачте, чисті, можна сказати, душевні думки, а тут ви… Тому я і питаю: щось конкретне?

— Та ні! — радісно вигукнув Ніколай. — Я просто радий тебе чути. Тобто все гаразд, да? Ніяких претензій?

— Ніяких.

— Ну тоді ходи здоровий.

— Дякую. Як добре, коли людина розуміє тебе з півсло…

Але Ніколай зник. Очевидно, він поклав слухавку і вже давно набирав номер когось іншого, аби з кимсь іншим завести дружню вранішню розмову, розпитати у нього про діла, про настрій, про життя в тонусі, гемоглобін двісті. А наш головний герой вирішив відкласти розмову з Ніколаєм до ліпших часів, коли рани від учорашнього конфузу замиляться, коли серце всередині припинить так рвучко шмигляти, а розум повернеться до голови, немов перелітний птах повертається на рідні чорноземи.

Але тут знову пролунав дзвінок.

— Алло? — запитав наш головний герой у слухавку.

— Новенький, — це був Ніколай, — хочу тебе попередити, що лише троє з десяти птахів виживають після перельотів.

— Ніколай? — знову запитав наш головний герой.

Але Ніколай поклав слухавку, немов і не телефонував зовсім, а цей невеличкий інцидент був лише химерою, міражем бажаного, чистої води самообманом.

І не встиг наш головний герой як слід зрозуміти, що ж це, врешті-решт, було, як знову затріщав телефон, і на цей раз голос у слухавці мав суто інфернальне забарвлення.

— Конюх?

— Да, Рито Львівно? — сил сперечатися не було.

— Дійшли чутки, що ти вночі припхався до моєї єдиної наймолодшої донечки…

— О господи, — видихнув шмат стомленого повітря наш головний герой. — Яке на цей раз буде покарання? Ви відсічете мені голову? Чи обійдемося правицею?

— Конюх, це ти у себе в селі таке жало відростив? Помовчи, поки старіш говорять. Я тобі ось що скажу: нічого проти не маю. Ходи до неї, розмовляй, їж її оладки — до речі, Римусік робить дуже смачні оладки, особливо якщо придобрити їх сметанкою, — якщо хочеш, конюх, можеш навіть у ліжко до неї стрибнути, але не здумай її скривдити, не смій зрадити її, штрикнути своє довге жало у спину в той момент, коли вона цього менше за все очікуватиме. Я тобі більше скажу. Так, я дійсно б'ю людей — у мене характер такий, збитошний, іноді я б'ю досить сильно. Ха, — перебила вона сама себе, — я тобі якось розповім, як я починала бити Артура — упісяєшся. Але не про це зараз. Так-от, я можу їх бити, ображати, кривдити словами, так само можу бити і Риму, але ніколи — чуєш! — ніколи не дозволю якимсь приїжджим конюхам завдавати, як це кажуть, психічної шкоди своїй донечці. Тому май на увазі і, як відростиш собі вуса, намотай на них: не дай бог!

Увесь цей час, поки Рита Львівна пояснювала нашому головному герою правила поведінки з її єдиною наймолодшою донечкою, хтось настирливо дзвонив у двері, стукав, навіть гамселив ногами, потім знову дзвонив і знову лупив ледь не головою. Тьохкання розривало навколишній простір чистою треллю, заповнювало всі найпотаємніші схованки у кімнаті, які нашому головному герою ще не довелося вивчити, і від того стуку, грюку, бемкання й переливу солов'їного співу в очах нашому головному герою темніло, а його тіло вкривалося маленькими, ледь помітними краплинами поту. А Рита Львівна все говорила і говорила, а у двері все стукали і гахкали, ляскали і грохкали, немов це були не двері зовсім, а якийсь особливий пристрій, який був створений спеціально для того, щоб по ньому гатити.