Артем Чех - Сині двері зліва

— Тяжко мені, - додала Рима.

Та ще й тяжко.

— Може, поділитесь? Чому вам гірко, Римо?

— Та не зважай, сусід. І це, що я хотіла вибачитися за ранок та вчорашній вечір.

— Та нічого, я все розумію.

— Я від мамки вже отримала.

— Не розумію, — видушив раптом наш головний герой з помітною долею обурення, — як таке може бути, що вона, твоя мама, доросла жінка, може бити дорослих людей. Це ж як?

— Тобі не зрозуміти, сусід! Це важко пояснити. Ми всі звикли, і, думаю, якщо захочеш тут жити, тобі теж доведеться звикнути.

— Ну це навряд…

— Побачимо.

— Ну добре, але, може, поясниш, чому ти плакала? Гірко, сумно, тяжко… це не пояснення. Мають же бути якісь причини?

— Мають, — із сумом, гірко і тяжко відповіла Рима.

- І де вони?

— Не знаю. Все дістало. Знаєш, сусід, є у мене мужчина! А от мужика не вистачає. Та не шугайся, ти мені не підходиш, надто млявий… мені треба такого, шоб взяв, скрутив, на місце поставив… щоб любив, — закінчила вона мрійливо.

— Ну, з вашими даними це не проблема…

— Знущаєшся? З моїми даними? Та у мене тридцятий розмір ноги, на мене всі шмотки завеликі. Мені тридцять років — у рік по розміру, — а зі спини більше п'яти не даси. З моїми даними. Скажеш таке.

— Ну, я не знаю, у вас же є якісь свої спільноти, люди ж вашого розміру якось живуть разом, дітей заводять, люблять.

— Та була я колись на таких зборах. Така нудота. Я краще вдома. Там у них одне тільки в голові: ми не маленькі, ми нічим не гірші, ми то, ми сьо, а на ділі — пшик.

— Як пшик? — не зрозумів наш головний герой.

- Їж оладки, — не відповіла Рима.

Відчуття голоду таки підкралося до нашого головного героя, але наважитися взяти бодай одну оладку сміливості не вистачало.

— Ти їж, їж, не соромся, — все підсовувала Рима тарілку з холодними сірими оладками.

— Та я так, натщесерце.

— Ги-ги, — чомусь зраділа Рима. — Розмова у нас така: на голодний шлунок. Як і душа моя, голодна, — і вона, схопившись маленькими пальчиками за штору, потягла її до обличчя.

— Ну, Римо, не плачте. Ну… — намагався заспокоїти Риму наш головний герой, але це йому вдавалося вкрай важко, а точніше — зовсім не вдавалося, якщо ж бути відвертим до кінця, то він взагалі зібрався йти спати. Та й їсти нестерпно хотілося. А сон — найкращий засіб від голоду.

— Я піду, добре, а ви не плачте. Хочете, я з вашою матір'ю поговорю? З Ритою Львівною тобто? Ну щоб вона вас не била.

- І не думай, сусід! — закричала Рима з потішним писком.

— Ну… як знаєте.

Після недовгої паузи він все ж таки твердо наважився піти.

— Ну тепер все, я піду. Добре?

— Та йди, — Рима відвернулася до вікна.

— А можна? — наш головний герой нерішуче потягнувся до тарілки з оладками.

— Та хоч усі бери.

— Я один, — і він підхопив найменший.

Проходячи повз кімнату, він побачив розстелений дитячий диванчик з несвіжою постіллю.

Певно, джерело запаху, — подумав наш головний герой, засовуючи сірий кавалок тіста до рота.

— Офовасея! — попрощався він з напханим ротом. — Е уфуйте! — побажав він не сумувати Римі.

— Ага! — грубувато вигукнула Рима. — Двері закриєш!

«А оладки смачнючі, - відмітив наш головний герой, прийшовши додому, — треба було взяти дві».

З цією важкою думкою він улігся спати, проте ще довго не міг заснути — все думав про бідну і нещасну Риму. Як їй сумно. Гірко. Тяжко.

Звідки такі дивні думки? Чому? Знову ж таки — навіщо?

Наш головний герой переглядав кольорові картинки минулого дня й намагався збагнути: чим саме так приглянулася йому Валя, яким чином вона так міцно й твердо наступила йому на око? Всією своєю сутністю, своїм поглядом, своєю вродою, покірністю, очима… У таких жінок зазвичай закохуєшся з першого погляду, з перших секунд спілкування, і любиш їх, навіть не питаючи, за що. За що люблять? Люблять не за вроду, не за покірність і навіть не за погляд. Люблять цілком, дощенту — немов рідну землю. Любов до батьківщини — цілковита, неділима, така любов не має меж і обмежень, така любов чиста, немов сльоза незайманої, немов крапля спирту, немов січневі морози. Така любов перегортає сторінки днів минулих і розпочинає новий розділ у житті будь-кого, хто відчуває на собі цей святий дотик беззастережного відчуття.

— Валя, — промовив наш головний герой, і це було перше, що він промовив у цьому новому житті, у цій новій галактиці, у яку він з усього розгону стрибнув, неначе після довгої холодної зими стрибають у новий день весняного тепла.