Артем Чех - Сині двері зліва

— Так, — погодився наш головний герой, — це зручно. Будь ласка, сідайте. І ви, Маріє Федорівно, сідайте. На стільчик.

— Може, це ти сядеш на стільчик, а я сяду до Іван Івановича на диван? — закинула Корф.

— Ну давайте, — ніяково погодився наш головний герой.

Рокірувавшись зручніше, Іван Іванович Арманьяк таки взяв слово, і першим, що він вимовив, було жіноче ім'я.

— Олена Артемівна Захарченко, — вимовив він жіноче ім'я, — була жінкою красивою та доброю. Колись до неї їздив свататися сам Орлик.

— А хіба він був не голубим? — щиро здивувалася Корф.

— Не опошляйте! Ви постійно все туалетизуєте. Так-от, сам Орлик, але Олена Артемівна дала йому відсіч і вийшла заміж за Кирила Григоровича.

— Розумовського? — іронічно запитав наш головний герой.

— Ні, Арманьяка! — пишно, з надламом вигукнув Арманьяк і підняв вказівного пальця вгору, потім глянув на свій палець і сконфужено опустив руку, навіть більше — прибрав її під стегно. — 3 іншої сторони, у цей час Галина Олегівна Романенко вийшла заміж за Котляра Віктора, як його по батькові, не знаю…

— Чекайте, — втрутився наш головний герой, — ви мені збираєтесь усю генеалогічну структуру вашої родини розповідати?

— Ага, — щиро посміхнувся Іван Іванович.

— Ні, дякую, давайте ближче до справи.

— А чого? — образилась за Арманьяка Марія Федорівна. — Це дуже цікаво. Раджу послухати.

- І наскільки розтягнуться ці прослуховування? — звузивши очі, запитав наш головний герой.

— Кілька годин, — відповів Іван Іванович. — Плюс-мінус.

— Я не маю кілька годин. Плюс-мінус. Давайте основні тези.

— Добре, — неохоче погодився Арманьяк. Його широкі ніздрі час від часу видавали на-гора приглушений писк, а тонкі клінтіствудські губи щохвилини облизувалися неправдоподібно червоним язиком. — Моя матінка, Людмила Прокопівна, чарівна жінка. Я полюбив її з першого погляду, ну майже так, як ви полюбили мою дружину, але сталася несподіванка: коли мені стукнуло тридцять, я зустрів Валентину Казимирівну, і зі мною щось сталося, якісь вежі зрушилися з місця, немов сам Колос Родоський знявся зі свого місця й побіг назустріч своїй Семіраміді або на світловий поклик Олександрійського маяка.

— Взагалі-то, Колос не знявся з місця, а впав. Під час землетрусу.

— Людям потрібні легенди, — виправдалася за Івана Івановича Марія Федорівна.

— Одним словом, — не звертаючи уваги на уїдливі коментарі, продовжив Арманьяк, — я закохався. Ми одружилися, і я переїхав до Валентини у її трикімнатну. В цей будинок. І ось уже три роки, як я сумую за своєю матінкою. Валю розлюбив буквально за кілька днів спільного життя, а матінка… Моя Люд очка Прокопівна… Ех…

— То у вас криза, — сардонічно зауважив наш головний герой, який уже давно зробив висновок, що панькатися з цими людьми — собі у збиток. — Вам тридцять три роки, вік Христа, це, знаєте…

— Ви теж помітили? Ви теж помітили, що мені тридцять три?

— Це важко замаскувати, — промовив наш головний герой.

— Так-так, — почав захлинатися Іван Іванович, — матінка на мене чекає. Всі ці три роки я тільки й мріяв, і от така несподіванка, з'явилися ви. Віра Авсеївна…

- Євсеївна! — поправила Корф. — Три роки знаємось, а вивчити не може.

— Ну, звичайно. Віра Євсеївна обіцяла мені допомогти з пошуком нареченого для Валюші.

— А що вам заважало піти від Валентини Казимирівни одразу, як ви зрозуміли, що більше не кохаєте її? — вкладаючи очевидно зайву ефектність у запитання, промовив наш головний герой і смикнув головою, чого раніше за собою не помічав.

— Принципи, шановний. Принципи! — Й Іван Іванович смикнув головою і собі, наче в цьому смиканні було закладено особливий фермент, без якого ланцюжок, завдяки якому тримався діалог, мав би заіржавіти й розпастися на мільярди порошинок.

— Навіть так? — здивувався шановний чи то принципам, чи то Арманьяковому смиканню.

— Я пообіцяв собі, що поки не знайдеться мені гідна заміна, Валю не кину. І от ви. Така радість.

- І це правда? — звернувся наш головний герой до Віри Євсеївни, тобто Марії Федорівни.

— На жаль, — важко зітхнула вона, і її підбите око засмикалося.

— Але з чого ви взяли, що я хочу одружитися з Валентиною?

Сказавши це, наш головний герой ледь не застогнав. Він згадав очі, згадав декольте, блакитну сукенку з мереживними торочками, тонкий дівочий стан, покірливий погляд.

— Це очевидно, — спокійно промовила Марія Федорівна. — У вас на лобі написано.