Артем Чех - Сині двері зліва

— Чого?

— Ну, як тобі пояснити? Сказати, що не вистачає розуму, — якось грубувато вийшло б, а сказати, що не вистачає гостроти розуму, — нічого не сказати. Але ти спробуй, диви, щось і виграєш. Дівка вона славна. Тільки… тільки тропіки… неважливо.

— Ну да, — погодився наш головний герой. — Симпатична. Неважливо.

— Так шо не дивись на того чоловіка, то сама видимість тільки, а не чоловік. Таких, як він, у хату не пускають.

— Зрозуміло. До речі, Ніколай, все хотів спитати: чим ви взагалі у житті цікавитесь? Окрім сантехніки, звичайно. Ви тільки нічого не подумайте, це банальна цікавість.

— Я любитель потеревенити.

— Тобто?

— Вас у мене он скільки — шістнадцять поверхів по вісім квартир. Поки всіх обдзвониш, попередиш, гляди, і ніч надворі. А ти, новенький, чим займаєшся?

— Зараз проводжу залишок дня. Намагаюся дотягнути до завтра. Тривожно мені, Ніколай, — від такої відвертості з напівзнайомим сантехніком наш головний герой навіть розхвилювався, але у слухавці затріщало, забемкало, зашуміло, пролунав сухий тріск, і зв'язок розірвався.

Проте за сімнадцять секунд знову пролунав дзвінок. Наш головний герой навіть зрадів.

— Алло! Ніколай?

— Так, це я! Я тут наостанок ще хотів спитати. Ти чухав око, поки зі мною розмовляв?

— Господь з вами, як можна? — злякався наш головний герой.

— Ти так кажеш, наче при розмові зі мною ніколи його не чухав.

— Чухав, але тепер знаю, що такого робити не можна.

— Молодець, сідай, чотири.

— Чому чотири? — розгубився наш головний герой.

— Жартую. П'ять. Бувай здоровий, новенький!

Ніколай дав відбій. Можливо, він ще щось дав, але ми цього так ніколи і не дізнаємося. Принаймні не у цій главі.

Поки наш головний герой не зрозумів, від чого прокинувся, він думав, що прокинувся через нав'язливу думку: холодний язик буває тільки у мерців.

Ця думка то пірнала у надра неспокійного сну нашого головного героя, то виринала разом із ним до напівсвідомого чистилища, то знову занурювалась у неосяжність підкірки. Але остаточною причиною пробудження у таку пізню годину було саме завивання. Це наш головний герой зрозумів одразу, як тільки протер заспані очі. Завивання лунало зі сходового майданчика. Це було очевидним. Наш головний герой міцно притис подушку до голови й знову спробував заснути. Але це йому ніяк не вдавалося. Хтось відверто, з розпачливими схлипами плакав.

Будучи людиною досить співчутливою до чужого горя, наш головний герой натягнув довгого колючого светра й, вибігши до коридору, припав до вічка, але сходовий майданчик виявився порожнім. Хіба кілька недопалків створювали видимість чиєїсь присутності. Проте лише видимість. Нікого, в біса, на тому клятому сходовому майданчику не було. Лише гучні завивання й схлипування.

«Ну і ну-у, Паспарту-у», — подумав наш головний герой, відчинив двері й обережненько дослідив навколишній простір на предмет наявності живих істот. Якщо не враховувати випадкових тарганів та невидимих бактерій, живих організмів на сходовому майданчику не було. Тоді він вирішив відшукати джерело плачу на слух і навшпиньках, немов досвідчений сищик, почав прокрадатися на жахливі звуки, від яких у жилах крижаніла кров.

— Хто тут? — злякано запитав наш головний герой у порожнечі, але у відповідь отримав лише довге й болюче завивання. Так колись завивала Марія Іванівна Коліщатко, мати його колишньої нареченої. Це трапилося два роки тому, коли наш головний герой, сповнений життєвих сил та енергії (тоді наснага самим своїм існуванням підмивала його запалений божевільними ідеями мозок), наполегливо працював на благо людству. Вже був рік, як він закінчив медичний інститут і навіть влаштувався педіатром до місцевої лікарні. У нього була наречена, а він був її останньою любов'ю. Останньою любов'ю Марини. Так-так, її звали Марина. Марина Коліщатко. Чудесна, покірлива дівчина з полум'яним рудим волоссям. Часом вона була схожою на хлопчика, особливо взимку, коли ходила у братовій курточці. Та й влітку теж. Була схожа. Коли стрибала по деревах у шортах та майці. Навіть грудей як таких у неї не було, але це аніскільки не хвилювало нашого головного героя, адже він був безтямно закоханий у Марину, у її покірливість та хворобливу сором'язливість, у її вогняне волосся, у її безгрудість. Він носив її на руках, возив до району катати на каруселях, вони разом, обійнявшись, немов фарфорові Іван-да-Мар'я, стріляли у тирі по алюмінієвих білочках та жерстяних баночках. Він брав її навіть на полювання, де жінкам, як відомо, не місце, але вона була не жінкою, вона була чимось іншим — чим, наш головний герой так і не зміг зрозуміти. Він навіть боявся до неї доторкнутися — така вона була вся тендітна та маленька. А потім вона померла. Дуже некрасиво померла, як бува помирають лише негідники у фільмах Річі, Коенів або третьосортних режисерів навіть не Голлівуду. Одного разу Марина вирішила погодувати свиней. Зазвичай то робила її матінка, Марія Іванівна, але матінка захворіла, їй заслабли ноги, і Марина, будучи дівчиною покірливою та слухняною, взяла баняк з нарізаною туди халепою й пішла годувати свиней. Але замість того, щоб просто віддати льохам їхнє їдло, вона зайшла до свинарника й почала годувати гарненьких тваринок з рук, як то робила ще в дитинстві, коли батько возив її до зоопарку. І тут одна з найбільших льох схопила їжу разом з долонею. З переляку нещасна Марина послизнулася на мокрій дощатій підлозі й упала, заваливши із собою цебра, шалики, ганчірки, а ненажерливі свині, маючи неабиякий хист до ненажерства, потроху-помалу з'їли крихітку Марину.