Артем Чех - Сині двері зліва

Така вона була, Рита Львівна.

Допивши свою каву, наш головний герой вирішив іти на пошуки роботи. Саме робота робить з людини людину, розмірковував він, саме робота допомагає людині стати більш людяною, саме робота дозволяє більш людяній людині стати власником свого помешкання.

Це якщо ти не Рита Львівна, звичайно.

Вже збираючись виходити з квартири, наш головний герой почув дзвінок. Той виривався з телефону. Це міг бути як Ніколай, так і Рита Львівна, це могли помилитися номером, або хтось вирішив пожартувати, або, врешті-решт, це могло бути маркетингове опитування. «Хто б це не був, — подумав наш головний герой, — я візьму слухавку».

— Я вас слухаю, — привітався він.

— Це я, привіт! — кричав Ніколай.

— А, ви! Давно ж я вас не чув, — саркастично мовив наш головний герой.

— Та я у відрядження їздив! — пояснив прямодушний Ніколай.

— До Бірми?

— Що? А, ні, яка Бірма! На Подолі трубу прорвало, їздили радити.

— Що радити, Ніколай?

— Шо куди підсовувати і яким клином який клин вишибати.

— Ну так, як я не здогадався. А чому до мене телефонуєте?

— Хотів привітатися.

— Ну, тоді до побачення, Ніколай, — і наш голов ний герой поклав слухавку.

Внизу, біля виходу з будинку, дорогу нашому голов ному герою перегородила Марія Федорівна. Вона розкинула руки неначе для обійм, але обличчя її було, навпаки, досить зосередженим. Здавалося, Корф думала, чи дійсно той, кого вона збирається обіймати, вартий цього інтимного процесу.

— А на цей раз що? — здивувався наш головний герой, ставши у стомлену позу, немов з усіх поз, які вигадало людство, ця була найпереконливішою в такій ситуації.

— Обіцяла — покажу!

— Що обіцяли? Що покажете?

— Обіцяла показати тобі свою доньку — покажу.

— Та я поспішаю! — вперше за багато років збрехав наш головний герой і від того став червонішим за саму кров.

Марія Федорівна глянула недовірливо.

— Ну добре, не поспішаю, але у мене невідкладні справи! — продовжував брехати наш головний герой.

Цим словам Марія Федорівна також не повірила. Вона стояла з розгорнутими руками, перевалювалася з ноги на ногу й виразно та допитливо вдивлялася в очі нашому головному герою.

— Ну добре, добре! — здався наш головний герой. — Нема у мене невідкладних справ, просто я зараз не готовий, розумієте, Маріє Федорівно! Не готовий. Це ж, певно, така відповідальність!

Підбите око Марії Федорівни зловісно засвітилося.

— Давайте показуйте, — важко зітхнув наш головний герой, мружачи очі від проникливого сяйва фінгалу.

— Валю! — закричала Корф. — Валюш!

— Ma, може, не треба? — пролунав голос невідомо звідки, від чого склалося враження, що сама Корф, неначе віртуозний черевомовець, говорить зляканим дівочим голосом.

— Валюшо, — наполегливим шепотом Марія Федорівна прикрикнула собі за спину, де, окрім зачинених дверей, що усім своїм виглядом манили нашого головного героя на волю, нічого не було.

— Ну, ма-а.

— Цить! Давай заходь!

І тут наш головний герой зрозумів, що Марія Федорівна ніякий не черевомовець, і Валя таки існує, та де там — ще й як існує! Рипнули вхідні двері, з'явився невеличкий силует, і до парадного зайшла вона. У блакитній сукні, поверх якої була накинута шубка з явно синтетичної норки, а над шубкою, в районі голови — очі, більші, ніж ґудзики на шубці, а ті, повірте мені, були не з найменших, ті ґудзики були усім ґудзикам ґудзики, такими ґудзиками можна було каструлі накривати. Алюмінієві.

І ті очі були такими ж блакитними, як ота небесного кольору сукня з білими шлярками й охайним, майже повітряним (певно, з самого Лімеріку) мереживом на талії та округ декольте. А там — у тому декольте — було таке, мама мія, господи прости. Наш головний герой, тримаючись за стіну й випинаючи носочки своїх черевиків, неначе театральний принц з вистави «Попелюшка», не підійшов — підлетів до Валюші й склонився у досить незграбному, проте щирому поклоні.

— Доброго дня, чарівна пані! — видушив він із себе безглуздість.

— Доброго, — привіталася Валя й опустила очі.

— Щойно, на ваших очах, я перетворився на птаху — і все мені стало у радість. Ви… квітка! — щебетав наш головний герой, ігноруючи здивований погляд Maрії Федорівни. — Ви та, заради кого хочеться перетворитися на казкового ельфа й пити ваш солодкий нектар. Ви не повірите мені, але щойно я відчув, як змінилося моє життя. Змінилося воно від вашого погляду, від вашої безкінечної, немов тропічний дощ, вроди.