Артем Чех - Сині двері зліва

— Дякую, — ввічливо відмовився наш головний герой, — іншим разом.

— Як хочеш, — і Рима, в одних махрових шкарпетках, навіть без капців, знову зникла у своїй квартирі. Наш головний герой знизав плечима й зачинив двері.

На вигляд він міг би дати цій Римі років тридцять, а то навіть тридцять п'ять, але поведінка її натякала на те, що у чотирнадцять поводять себе нічим не краще, ніж у тридцять, а то навіть у тридцять п'ять.

Перевівши важіль у позицію «дуже гучно», наш головний герой одразу почув дуже гучний дзенькіт.

— Алло? — запитально відповів наш головний герой.

— Ей ти, конюх.

Пояснювати, хто телефонував, — зайвий клопіт.

— Я не конюх, у мене вища…

— Слухай, ти! Я хочу тебе бачити!

— Я розумію, що ви хочете мене бачити, але я б волів ще випити кави, я навіть зуби не чистив…

— Конюхи чистять зуби? — голос Рити Львівни нагадував зубний скрегіт, немов тими самими зубами виписували по склу ієрогліфи. — Так ти мені не відповів, конюхи чистять зуби? Жартую! Можеш не відповідати. У мене почистиш. У мене і кави вип'єш. У мене і пєндюлів отримаєш! Бігом.

— А можна не у такому тоні? — ображено запитав наш головний герой.

— Ти мені вказувати будеш?

— Добре-добре, я зараз піднімуся.

З цієї миті у нашого головного героя почала розколюватися голова, немов це і не голова взагалі, а поліно, по якому гатять далеко не найменшою сокирою, хоча про сокири ще йтиметься у нашій повісті… Вдягнувши вельветові штани, які йому пошила його люб'язна матінка, та сорочку кольору опівнічного бузку, наш головний герой вийшов з квартири і наблизився до ліфта. У цей самий час з дверей поруч вибігло невеличке дитинча у добротній дублянці й стало поряд з нашим головним героєм. Це була Рима.

— Ти до мамки? — запитала вона.

— Так, ви теж?

— Теж.

І вони разом піднялися ліфтом на п'ятий поверх, де у приймальні вже стояв довготелесий Артур. Він був одягнений напрочуд елегантно, якщо не сказати більшого. Але більшого ми казати не будемо, хіба додамо, що Артур тримав у руках зубну щітку та чашку кави.

— Дякую, але я не п'ю розчинну.

— Ах, так ти ще харчами перебиратимеш! — пролунав доволі неприємний голос з динаміків.

— Вибачте, — засоромився наш головний герой, — але я дійсно не п'ю розчинної. І у щітки вашої, теж мені вибачте, щетина жорстка, а я надаю перевагу середній жорсткості. Дякую, — навіщось додав він нікому не потрібне «дякую».

— Ну і добре, — двері відкрилися, і Рита Львівна вже без допомоги динаміків почала висловлювати свої думки та види на життя. — Дуже добре, чим менше людей чистять зуби цією щіткою, тим більше часу вона служитиме. Ге? — Вона квазідружньо вдарила під ребра нашого головного героя, який щойно зайшов до квартири, що швидше нагадувала третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.

— Але я хотіла поговорити не про це!!! — голос Рити Львівни змінився до невпізнання. Здавалося, що це гарчав сам диявол, якщо сам диявол, звісно, взагалі гарчить. — Я хотіла поговорити про те, що ти вчора вчинив з моєю дитинкою!!!

Рита Львівна притулила до себе в друзки перелякану Риму.

— О господи! — стомлено зітхнув наш головний герой. — Не починайте.

— Що таке?! — риторично прокричала Рита Львівна. — Щось негаразд? Крани течуть?

— Ні, з кранами все гаразд, дякую.

— Якщо з цим немає проблем, може, розкажеш, як ти взагалі додумався своєю безмозкою головою до такого нахабства. Ти знаєш, що це у мене єдина наймолодша донька?

Наш головний герой у цьому питанні угледів залізну логіку, а тому вирішив відповісти належно:

— Знаю.

— Так якого шершня ти її образив?

— Але чим? Чим?

— Тим!!! Тим ти її образив! — І Рита Львівна своєю довгою рукою замахнулася на нашого головного героя.

— Мамо, не бийте! — сіпнулася Рима.

— Не тебе, голубо. Принаймні, не зараз, — заспокоїла Рита Львівна Риму.

Та, здається, заспокоїлась.

— Ну?

— Що це все означає? — наш головний герой не міг збагнути, як таке може відбуватися на цьому білому світі. Хоча, звичайно, може! І в цьому він почав пересвідчуватися вже зараз.

— Те і означає, конюх! Ти образив Риму. Рима — моя єдина молодша донечка. І ти маєш понести кару.

— Що за маячня, яку ще кару? Рита Львівна задумалася.

— Добре, — замахав наш головний герой напрочуд витонченими віями, — давайте так: ви мені чітко і ясно пояснюєте, в чому я провинився, потім я чесно — а в моїх принципах чесність стоїть на чільному місці — розказую вам, винен я у цьому чи ні. Годиться?