Артем Чех - Сині двері зліва

— Ну що ж, — на мить здалося, що Рита Львівна розм'якла і була згодна на компроміс, але так здалося лише на мить, а вона, як відомо, блискавична, тож не встиг наш головний герой уявити собі, що Рита Львівна розм'якла та була згодна на компроміс, як вона закричала: — Давай спробуємо! І якщо ти виявишся винним, а ти вже виявився, я тебе покараю. Отже, розказую тобі: вчора ввечері ти намагався заманити мою єдину Римочку в своє лініво, намагався розпестити її, розбестити, скористатися і викинути, немов учорашню панчоху. — На цих словах наш головний герой трохи розгубився. — І це було б непогано, але як тільки ти підступно вселив у мою доню стільки надії, що ж ти зробив? Ти нахабно не пустив її навіть на поріг. І в неї тепер, — господи прости, дитинка не виросла, — нервові розлади, вона втратила сон, втратила апетит, зачахла… — Рита Львівна залилася імітованими сльозами. — Тож карати я тебе буду! І карати, повір мені, боляче.

— Чекайте-чекайте, — затараторив наш головний герой. — Тепер вислухайте мене. Нічого такого я вашій донечці не обіцяв. Вона прийшла, запропонувала допомогу, а я відмовився, адже втомився і хотів побути сам на сам зі своїми думками.

— Ага! — заричала Рита Львівна, виламуючи зі стільця ніжку, — то все-таки відмовив!

— Але ж це не привід мене карати. Я на новому місці, мені необхідно звикнути до нового середовища, тим більше, я плачу вам гроші за цю квартиру, а значить, маю право почуватися у ній спокійно й захищено, немов у надійному форті. Чи не так?

— Ну, зрештою так. Але…

— Ніяких але! І я не збирався вашу єдину, як ви кажете, донечку заманювати у своє, як ви висловлюєтесь, лігво. Я взагалі, можливо, імпотент!

— Це правда?!?!

— Ні, - зашарівся наш головний герой.

— Тоді все ж таки є чим орудувати, а?

— Це до справи ніякого стосунку не має.

— Ще й як має!!!

— Але ж очевидно, що я не винен ні в чому, скільки вам можна доводити це?

— А от Римочка доводить протилежне! Правда, Римочка?

Остання не відповіла, більше того, сором'язливо відвела очі.

— От бачите, — продовжила Рита Львівна, — вона навіть боїться, аби я тебе не скривдила. Таке миле янголя, така птичка! Правда, птичка? — І вона різко, немов інсульт, штурхонула Риму, від чого та ледь не влипла у стінку. — Таким чином, доведеться тебе відлупити! — І Рита Львівна, не стримуючи своєї нестримної люті, занесла ніжку від стільця над головою нашого головного героя, але наш головний герой схопив знаряддя розправи своєю хоч і тонкою, але жилавою рукою і зупинив лівосуддя.

— О! — закричав він. — Так у нас уже є на чому сидіти? Не вийде, Рита Львівна, не вийде.

Рита Львівна опустила зброю, сіла на застелену старим пошарпаним лінолеумом підлогу й важко зітхнула:

— А ти міцний горішок, конюх. Тебе і побити не вдасться.

— Не вдасться, Рита Львівна, не вдасться, — спокійно погодився наш головний герой. — Але, попри все, я хотів би, щоб моя праведність була доведена. От спитайте свою доньку. Спитайте, спитайте.

— Римо? — спитала Рита Львівна у своєї єдиної молодшої донечки.

— Я не відповідатиму. Інакше ви мене, мамо, поб'єте.

— Значить, правда… — знову зітхнула Рита Львівна, підвелася з підлоги і, спираючись на ніжку від стільця, позадкувала до ширми, за якою, вочевидь, копошився Артур.

— Як вам не соромно, — наостанку проговорив наш головний герой. — Ви ж самі підговорили Риму прийти до мене, самі. Що ж ви так, а?

— Сама! Сама! — різко обернулася й істерично замахала руками Рита Львівна. — І що з того? Да, сама! А тепер іди геть, конюх!

— Як хочете…

І він пішов не озираючись. Тихенько схлипувала Рима, щось невиразне бубоніла Рита Львівна, з-за ширми з'явилася голова Артура:

— Може, таки кави? — І він підморгнув спині нашого головного героя, але той, не озираючись, лише відмахнувся і, дочекавшись ліфта, стрибнув у нього так, як щойно виловлений окунець пірнає у відро з водою…

Вдома — наш головний герой швидко звикав до нових місць проживання — пахло паркетом та вогкою штукатуркою. Під ногами валялося дрібне сміття, що він звечора не прибрав, на столі засихав хліб, хотілося кави і спати.

— Одне з двох, — вимовив наш головний герой, дістав із шафки майже старовинну мідну джезву, яку колись вициганив у двоюрідного дідуся, й заходився варити каву.

За вікном гуділи автівки, завивав холодний північний вітер, а у батареях центрального опалення досить стримано плавала тепла водичка — виникало бажання занурити тіло у ковдри й забутися на кілька століть.