Ірен Роздобудько - Якби

Я простягла руку і натисла на ґудзик дзвінка. Він неприємно різонув вухо: і дзвінок не змінили! Ну народ!

…За дверима пролунало дріботіння босих дитячих ніг. Чиїсь руки прогорнули ключ з того боку. Легке рипіння — двері прочинилися. З них висунулась хитрюща дитяча мордочка. Саме «мордочка», яка буває в дітей і звіряток. Кілька секунд на мене дивилися круглі сині очі.

Я бачила тільки їх, а ще — такий самий круглий рот, відкритий від здивування. Дитина просто поїдала мене поглядом і поволі розчахувала двері на повну. Додалося трохи світла, і я зрозуміла, що це дівчинка.

Довгі розпатлані коси, мов дві товсті зміючки, лежали у неї перекинутими наперед і сягали середини тулуба. Гарні коси. На малій була коротка сорочка — певно, вона щойно прокинулась. З-під сорочки, мов два сірники, стирчали перемазані зеленкою ноги.

Поки дівчинка, розкривши рота і вирячивши очі, оглядала мене з ніг до голови, я зазирнула за її спину. Коридор був довгим, але не таким, як здавалося в дитинстві, - я могла б пройти його за чотири кроки, а тоді долала за десять…

В кінці коридору, за скляними матовими дверима, світилася кухня. Шпалери… Хм…

Старезні, з грубого цупкого паперу. Ті самі. Стара бабусина шафа, яку ми лишили тут тридцять років тому. Клітка з папугою…

Гадаю, що мої очі і рот так само округлились. Неприємно ворухнулося в грудях серце. Неприємно і лоскотно.

Ця дівчинка…

Коси, мов живі, ворушаться від глибокого дихання.

Очі… Чистий синій колір — рідко зустрічається. Напівтемрява і світло в кінці коридору.

Легкий брязкіт посуду за матовим склом кухні, свист чайника…

Карбування на стіні — профіль Нефертіті.

Запах…

Щось знайоме. Від папуги? З кухні, де шкварчить пательня? Олія? Підгоріле молоко?

Я почала задихатися.

— Вірочко, кому ти відчиняєш? — почувся жіночий голос.

Дівчинка здригнулася і ожила:

— Тут тьотя в комбінації! — крикнула до кухні.

Ось що її так здивувало: мій шифоновий топ на тонких бретельках!

— Не вигадуй! — відповів їй жіночий голос з кухні.

Чоловічий голос пролунав з того боку, де, як я пам’ятала, була ванна кімната. Дійсно, з бокових дверей виглянув чоловік в довгих синіх трусах. Зиркнув на мене, зніяковів: «Ох, пробачте!» — і сховався у ванній.

— Ви до нас? — радісно запитала дівчинка, взявшись за коси обома руками, як за мотузки гойдалки.

Я хапала повітря ротом, мов риба.

Телефон висковзнув з рук. Хотіла щось вимовити, але відчула, що рівень мого затинання перейшов до найпершої стадії. Дівчинка затулила косами рота, її очі випромінювали сміх.

Я замахала руками, задкуючи, мов рак. Ледь не впала зі сходів. Потім розвернулася і помчала вниз, спираючись на стіну і розмазуючи по ній напис «Ніка з’їла…».

На першому поверсі зіштовхнулася з тіткою в синьому вилинялому халаті, що несла повний тазик білизни.

Механічно кивнула їй.

В голові майнула фраза: «Добридень, тітонько Ніно!» — від чого моє серце стрепенулося і покотило хвилю нового нападу болю до клятого шлунка. Яка ще «тітонька Ніна»? З першого поверху? Досі жива? Їй що — сто років?!

Я бігла подвір’ям, мов підстрелений заєць. Завернула за ріг. Добігла до дерева. Лави під ним не було.

Господи, я ж хвора! Мене везуть у «швидкій», і я марю.

Ну, нічого, нічого, заспокоювала я себе, колись здоров’ям треба зайнятися всерйоз. Давно обіцяла Миросю. Певно, його вже викликали з роботи і він сидить поруч із моїм тілом в машині, тримаючи його, це бездиханне тіло, за руку. Але чому такі тверді ноші? Тверді і вертикальні?

Я оговталась. Побачила, що стою під тим же деревом і спираюсь на стовбур.

І нікуди мене не везуть.

І ніхто не тримає мене за руку.

І я все ще знаходжусь в спальному районі: стою під деревом, важко хапаю ротом повітря, а переді мною — той самий урбаністичний марсіанський пейзаж: будівлі, залиті гарячим жовтком сонця. Викликати таксі неможливо, де мій телефон — невідомо. Мабуть, згубила, коли бігла сходами. Повертатися до під’їзду з сірниками і дивними написами — страшно. Навряд чи наважусь…

Я відштовхнулася від стовбура, надавши собі «інерційного руху», і, хилитаючись, побрела до зупинки, проголосувала на авто.

В таксі марила наяву. Добре, що дорога була довгою.

«Ніка з’їла черевика»…

Я поглянула на свою долоню — вона була замазана крейдою.

Жіночий голос… «Вірочко, кому ти відчиняєш?…»

«Ох, вибачте…» — чоловічий…

Сині сімейні труси, смаглявий оголений торс, родимка на плечі…