Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

Третій не побажав називатися взагалі. Заявив, що ніколи не сумнівався в тому, що Лєна «просто дура і по-дурному закінчить». Таких, як вона, говорив чоловік, треба ще в дитячому віці ізолювати від суспільства. Лєнина сусідка по гуртожитку Василина зламала йому два ребра.

Найдовше протривали стосунки Лєни і йога Павла, з яким Лєна познайомилася у процесі пошуків свого великого чуда. Після невдалої першої зустрічі вдруге вони зіткнулися, коли Лєна вже працювала у барі «Золота рибка». Йог Павло прийшов туди якось увечері й замовив сто грамів горілки та яблучний сік. Лєну не впізнав. Зате Лєна добре його пам’ятала. Вона в’їдливо вигукнула:

— Що мало статися, що жителі нірвани опустилися до звичайних смертних утіх?

Йог похмуро спорожнив свої дві склянки і пішов геть. Наступного вечора повернувся, замовив те саме. Не менш уїдливо спитав:

— І як? Знайшлася загадкова жінка, яка вміє літати і рятує нещасних людей?

— Та нема її насправді, — буркнула Лєна.

— Невідомо, — сказав йог.

— Ти щось знаєш?

— Ні. Але вона могла би бути. І не бути теж могла б.

— От не розумію я тебе! — крикнула Лєна.

— Бо ти все хочеш розуміти розумом, а треба розуміти серцем.

— Я тебе прошу!

Пізніше Лєна казала, що ненавидить словоблудство так само сильно, як несправедливість. Бо є якась стала об’єктивна правда. Є розум, який розуміє, і є серце, яке відчуває. Навіщо плутати людей, ускладнюючи такі прості речі? Як може серце розуміти, коли його природа — відчувати? Заєць не загавкає, а пес не почне їсти капусту!

— Ти мені подобаєшся, — сказала йогові Лєна, — але мені не подобаються твої спроби надати своєму життю якогось більшого сенсу, ніж воно має. Твоя справа, звичайно, але я вважаю це боягузтвом.

— А який сенс має твоє життя? Хіба ти не робиш те саме? Хіба не надаєш йому більшого значення?

Лєна згадала про великих людей, які мали з неї вийти, і про голубого пластилінового лебедя, що перейшов їй у спадок від виховательки в дитячому садку, і про чорного вершника на чорному коні, який роз’їжджає безлюдним містом під час великих травневих гроз, і про райдугу, і про м’ясорубку.

— Я завжди думала, що моє життя особливе, — зізналася Лєна вперше і востаннє (на цьому особливо наголошував В. Чубенко). — Думала, що живу заради особливої, визначної мети. Що я краща і мудріша за інших людей, що я розумію і відчуваю щось більше, ніж вони, і тому можу їм допомогти. Я вірила у свого бога, бо мій бог не міг бути богом інших, мій бог розумніший за богів інших людей. У мене була власна думка, яка не могла бути думкою інших людей. Бо я не хотіла бути такою, як вони. Але справа в тому, що я і не є ними. Я така сама інша, як інші. Ти мене розумієш?

— Не зовсім.

Рано чи пізно настає такий момент, наполягав у своєму дослідженні В. Чубенко, коли люди із синдромом героя раптом розчаровуються у власному геройстві й більше в нього не вірять. Це називається крахом засадничих ілюзій. Крах ілюзій і для здорової психіки дуже небезпечний, вів він далі. Тому більшість людей оберігають себе від таких травм і воліють узагалі не мати ілюзій. Щоб уникнути невдачі, люди просто нічого не роблять, бо коли ти не граєш, то й не програєш. Бездіяльність — звичайний захисний маневр. У суспільстві вже давно сформувалися певні стереотипи поведінки, як треба жити і чого хотіти, щоб не програти. Ви їх усі знаєте: народитися, вчитися, працювати, одружитися, народити дітей, а діти щоб народили онуків, а онуки — правнуків. Мати свій дім, мати трьох друзів, які не забувають привітати з черговим днем народження, вірити так, як вірить решта, любити так, як любить решта, і померти тоді, коли прийде час.

Таку модель життя, хочемо ми того чи не хочемо, треба вважати здоровою, стверджував юний науковець, як завжди, без посилання на першоджерело. Лєна відійшла від цієї моделі і, зіткнувшись із великим розчаруванням, уже фактично не мала шансу реанімуватися. Простіше кажучи, відтоді можна вести відлік її стрімкого падіння вниз.

Йог Павло, до речі, був єдиним чоловіком, який грав за Лєниними правилами і щодня тричі повторював їй, що любить. Здавалося, Лєна повинна була відчувати щастя. І деякий час вона його відчувала. (Йог Павло і потому від Лєни не відхрещувався, казав, що любив її і продовжує любити. Тепер він одружений, виховує сина, керує доволі престижною і успішною у Сан-Франциско школою східних практик. Від дружини нічого не приховує, вона теж йог, три роки прожила в Непалі, знає чотири мови, за освітою — математик).