Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

Калікам не треба, щоб їх жаліли, відповіла Лєна. Вони поставали каліками, дурні були чи просто не пощастило, і це їхня особиста біда, біда їхніх знайомих і родичів. Їм із цим жити, а не вам. Але вони мають свої маленькі калічі права, записані у великих українських законах, і єдине, про що треба говорити, це щоб ці права виконували. Треба говорити не про жаль, а про права. Суспільство здорове тоді, коли права всіх, навіть хворих, виконують. У чиновницьких кабінетах каліки не чекають від чиновників жалю і співчуття, а тільки щоб ці чиновники робили свою роботу, для якої вони там, у кабінетах, і сидять. Від лікарів каліки не чекають жалю і співчуття, а тільки щоб ті робили свою роботу, для якої вони там, у лікарнях, і сидять. Від перехожих на вулиці каліки не чекають жалю і співчуття, а тільки щоб на них не показували пальцем, як на прокажених. Хіба вони багато хочуть?

Не знаю, відповіли Лєні в редакції газети. Зверніться в громадські організації.

Лєна так і зробила. Знайшла одну-єдину на все Сан-Франциско. Називалася ця організація трохи цинічно — «Життя попереду», і нараховувала всього декілька десятків членів.

Голова організації, Антон, уже десять років лежав у ліжку. На відміну від Пса, сидіти він не міг, не міг повертати голову, дивився тільки прямо, руки працювали ледь-ледь. Тільки три пальці лівої руки згиналися. Ними він міг тримати горнятко з чаєм.

Калікою Антон став через одну з двох основних причин каліцтва: алкоголь за кермом. Поверталися з дискотеки, товариш за кермом заснув, Антон намагався вирулити на повороті, товариш обійшовся подряпинами, Антон вилетів через переднє скло, пролетів кілька метрів, врізався в дерево, зламав шийний хребець. Перші два роки каліцтва не пам’ятає. Думав, що помер. Двічі зупинялося серце.

Коли Лєна навідалася до цього Антона, щоб проконсультуватися, той лежав у ліжку в дворі одноповерхового будинку, медсестра, вродлива жінка років сорока, годувала його з ложечки.

— Він може й сам їсти, — чомусь сказала вона Лєні. — В Антона два ліжка. Одне тут, у дворі, де він лежить влітку і коли тепло. Інше ліжко в хаті. Там він зимує.

— І надії вилікуватися нема? — спитала Лєна. — Ой, вибачте, якщо…

— Надія завжди є, — приязно відповів Антон, — цим тільки я й відрізняюся від колоди.

— Він такий життєрадісний! — втрутилася медсестра. — Завжди жартує. З ним ніколи не буває нудно.

— А з чого ви живете? Ви отримуєте пенсію?

— Отримую, — сказав Антон. — Її якраз на памперси вистачає.

Медсестра кивнула головою, що, мовляв, так, тільки на памперси, вона свідок. Антон вів далі:

— Мені пощастило, у моїх батьків бізнес. Вони всі гроші вкладають у нерухомість. Тобто в мене.

— От бачите, завжди жартує! — підхопила медсестра. — Для таких інвалідів, як Антон, єдина можливість працювати — це через комп’ютер. Я в комп’ютерах нічого не розумію. А він — спец.

Поруч з Антоном на ліжку лежав розкритий ноутбук. Трьома пальцями лівої руки він міг переміщати курсор віртуальної миші.

— Поки що я заробляю мало, тільки минулого року почав, а тут треба час. Поки що на місяць виходить десь 50 доларів.

— І як ви заробляєте?

— Ну, секрет. Вам краще не знати. Бізнес не зовсім легальний.

— Я нікому не скажу, — запевняла Лєна.

Антон весело засміявся.

— Я створюю, розкручую і продаю порносайти. Коли сайт має понад десять тисяч відвідувань, його можна продати.

— І як ви їх розкручуєте?

— Через інші, відоміші сайти. Розміщаю на них рекламу, люди клікають, ідуть за посиланням і відкривають сайт, який я створив. Коли набирається певна кількість кліків, сайт можна продавати.

— Тяжка робота, — зітхнула Лєна.

— Тяжко придумувати кожного разу нові банери. Щоб люди велися. Колись досить було написати: «Негр розважається з двома студентками» або «Лесбіянки на пляжі», — і люди валили табуном, щоб на це подивитися. А тепер треба вигадувати щось нове, жорсткіше, люди вже звикли до негрів і лесбіянок. Деколи аж самому бридко, чесно.

Лєні бридко не було. Вона взагалі мало зналася на комп’ютерах, і ще менше на порно.

— Добре, що є кому за вами доглядати. Батьки найняли медсестру, — сказала вона.

— Найняли. Вона вже п’ять років за мною доглядає. Два роки тому ми одружилися.

Медсестра хіхікнула.

— Я як тільки Антона побачила, зрозуміла, що ми рідні душі. Бачите, жартує постійно, ніколи не падає духом. Мені завжди є про що з ним поговорити. Він, хоч і лежить і буде лежати, найкращий чоловік, якого я тільки зустрічала. Чоловік — це не той, що вміє ходити, а той, що вміє бути чоловіком.