Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

Такі-то бувають історії, пізніше казала Лєна.

Але історії бували якраз не такі.

Зазвичай інваліди, особливо ті, що не могли самі ходити, сиділи роками в себе на поверсі, на шостому, сьомому, наприклад, і дивилися у вікно. Вниз спуститися самотужки вони не могли, бо, скажімо, їхній інвалідний візок не вміщався в ліфт, якщо той у будинку був, а міг і не бути. Якщо інвалідний візок таки вміщався в ліфт, то все одно міг не вміщатися в ширину дверей у під’їзді. Тож комусь треба було виносити окремо візок, а окремо — інваліда. Але бувало так, — власне, найчастіше так і бувало, — що в інваліда або зовсім нікого не було, або була лише стара слабосила мати. Тому інвалід мусив роками сидіти вдома і чекати на чуже милосердя. Просити друзів, чи якихось далеких родичів, чи сусідів, щоб ті зібралися і знесли його вниз на прогулянку, а потім, коли інвалід нагуляється, занесли його назад додому.

Бувало так, що інвалідові пощастило з будинком, там був широкий ліфт і широка пройма вхідних дверей. Тоді інвалід міг сам на своєму візку спуститися вниз. Але далеко такі щасливчики теж не від’їжджали, бо вже через два-три метри на них чекав сюрприз долі у вигляді звичайного бордюра, деколи високого, деколи низького, але в кожному разі достатнього, щоб пошкодити роками і нервами вичеканий інвалідний візок. Чи просто перекинути його і заразом його власника на асфальт. Деякі екстремали з часом понавчалися долати ці непомітні для двоногих істот перешкоди. Інші ж чекали на люб’язного пішохода і просили, щоб той, якщо нікуди не поспішає, допоміг спуститися. Хоча сенсу в такій допомозі все одно було мало, бо вже через наступних декілька метрів — новий сюрприз, новий бордюр.

Найкраще все-таки було сидіти вдома і дивитися у вікно.

Одні казали, що з’їздів для інвалідних візків у місті немає, бо так місту дешевше будувати дороги і тротуари. Інші стверджували, що в такий хитрий спосіб у Радянському Союзі втримували інвалідів від прогулянок. Щоб удома сиділи. Щоб ніхто їх не бачив на вулицях, особливо іноземні журналісти. Бо в Радянському Союзі не було сексу і не було калік. Тут жили лише фізично здорові фригідні люди.

Нещодавно, правда, у Сан-Франциско з’явилася соціальна служба, яка допомагає громадянам на візках спускатися зі своїх піднебесних в’язниць. Просто погуляти, чи відвідати лікаря, чи пройти обстеження, чи щось інше з мільйона інших природних людських потреб. Ця служба нагадує службу «швидкої допомоги». Приїжджають четверо здоровил, двоє беруть інваліда за барки, двоє несуть його візок. Коштує такий сервіс пів місячної інвалідної пенсії. Виходить так, що протягом місяця, якщо нічого не їсти, нічого не платити за проживання і лікування, можна двічі побувати надворі. І деякі інваліди жертвують усім заради такої, на перший погляд дивної, насолоди.

Лєна сказала:

— Моя подруга вже два роки не може ходити. Їй потрібен інвалідний візок. У відділі соцзахисту сказали, що дадуть, але треба спершу оформити групу інвалідності. Ми подали документи, але нам відмовили. Сказали — моя подруга ніякий не інвалід. Будемо подавати на апеляцію.

— Я вже пройшов усі ці стадії, — як завжди весело відповів Антон. — І от вам моя порада. Заплатіть, скільки вони хочуть. Ви витратите час, самі собі з’їсте мозок і нічого не доб’єтеся. Все одно заплатите. З ними неможливо боротися. Якщо вони підуть на поступки вам, то всім решті інвалідам теж доведеться поступатися. А це суперечить основному закону української бюрократії.

— Так неправильно. Я з вами не згодна.

— Тоді нехай щастить.

Дружина прикурила Антонові сигарету, і він узяв цю сигарету своїми трьома робочими пальцями.

Ми й не уявляємо собі, пізніше казала Лєна, як багато ними іноді можна зробити.

В університеті Сан-Франциско два роки тому відбулася наукова конференція юних психологів, яка, правду кажучи, нікому, враховуючи юних психологів, не потрібна, але причина згадати про неї таки є.

Студент В. Чубенко (вік і стать невідомі) за предмет дослідження обрав Лєнину історію і дійшов висновку, що її поведінку зумовлює синдром героя-рятівника.

Звідки студент дізнався такі доволі детальні й правдоподібні факти з Лєниного життя, наразі невідомо. Можливо, хтось із родичів працює у правоохоронних органах, от і підсобив з інформацією. Також невідомо, чи в психології взагалі існує згаданий синдром, а якщо й існує, то чи означає він справді те, що мав на увазі В. Чубенко.