Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

— Ти мені теж подобаєшся, — казав Лєні йог Павло, — мені не подобається тільки твоя маніакальна потреба всім допомагати.

— Я ще нікому не допомогла.

— Але хочеш.

— Я хочу тільки, щоб Пес отримала свій інвалідний візок. Це законне право безногих людей.

Ми забуваємо, закінчував В. Чубенко, що «законне право» — це насправді нісенітниця. Існують закони, а існують права, часто, майже завжди, вони заперечують одні одних. Суспільство не будується і ніколи не будувалося за принципами рівності й справедливості. Ідеального суспільства не існує, як не існує ідеальних людей. Проте існує ідеальна рівновага. Якщо хтось мудріший — значить, хтось інший дурніший. Якщо хтось щасливий — значить, хтось інший нещасний. Якщо десь ліпше — значить, деінде гірше. Лєна з цим не була згодна, бо герої за природою не погоджуються з усталеним станом речей і працюють на те, щоб його зруйнувати, нічого не пропонуючи натомість. Вони борються проти, а не за. Якби на планеті жили лише герої, то від планети залишилось би тільки каміння і кістки.

Лєна ніколи не читала цієї характеристики своїх психологічних проблем. Невідомо, чи змінилися б її погляди й дії, якби вона все-таки її прочитала. Можливо, Лєна знала чи принаймні здогадувалася, що нею керує і чого хоче її заколотницький дух. Єдина відмінність між автором дослідження і Лєною була та, що В. Чубенко знав кінець Лєниної історії, а Лєна поки що ні. Навряд чи вона взагалі думала, чим закінчиться її безстрокова війна із соціальними службами Сан-Франциско. Подруга Лєни, Пес, яку, між іншим, юний психолог без вагань зарахував до категорії людей зі стійким комплексом жертви, мляво просила:

— Може, не треба, Лєно? Мені здається, я вже починаю потрохи відчувати свої ноги. Мені снилося недавно, що я бігаю.

Пес лукавила, бо ніг вона не відчувала і, між іншим, не відчуває досі.

— Назад відступати вже ніяк, — авторитетно заперечувала Лєна. — Ми виграємо, бо правда на нашому боці. Не можна казати на біле, що воно чорне. Ми покажемо нелюдам, де раки зимують.

— А я хотіла би знати, — говорила Пес, — де вони зимують.

— От і дізнаєшся.

Протягом місяця після відмови Псові в інвалідності вони з Лєною подали заяву на опротестування висновків МСЕК. Апеляція, однак, не мала успіху. Власне, її взагалі не розглядали, оскільки «не було надано всіх необхідних для цього документів».

Тим, хто хоче відмовити, згодом казала Лєна, ніколи не вистачить документів. У цій країні просто неможливо зібрати їх усі. І чого вони досі не вимагають довідок, які підтверджували би смерть заявника, наприклад? Виглядала б ця довідка так: «Видано такому-то такому-то в тому, що він справді помер».

Також з’ясувалося, що Лєна не мала права водночас працювати і опікуватися Псом. Опікуни повинні лише опікувати. За цю милість держава сплачувала їм місячну допомогу у розмірі п’яти гривень.

— Як можна прожити на п’ять гривень на місяць? — дивувалася Лєна. — І як я можу бути опікуном, якщо Пес офіційно не є інвалідом?

Відповіді на свої питання Лєна не отримала. Їй казали:

— Ми діємо лише в рамках закону.

— Та ваші закони — це якесь мракобісся! Їх придумали не для того, щоб допомагати громадянам, а для того, щоб якраз не допомогти!

Тоді Лєна розпочала пікетування білого дому Сан-Франциско. Вона називала його білим, бо він справді був таким. Білим. Висока громіздка біла будівля у формі півмісяця. Там засідали всі місцеві органи влади, тому пікетувати його було дуже зручно. Лєна не могла визначитися, до якої саме гілки влади в неї були претензії.

Вона принесла Пса на площу перед будинком, посадила її на постамент монументального пам’ятника трьом бандуристам і розгорнула плакат із написом «ВОНИ КАЖУТЬ, ЩО ВОНА НЕ ІНВАЛІД».

Керівника департаменту соціальної політики

Богдани Іванівни Бігун

заступнику міського голови

Т. М. Мовчану,

м. Сан-Франциско,

для внутрішнього користування, не для преси

14.07.2006

Я, Богдана Іванівна Бігун, хочу в письмовій формі пояснити Вам, Тарасе Миколайовичу, свою позицію у зв’язку з нещодавніми гучними подіями, які, без сумніву, кинули тінь на мій департамент і на мою професійну діяльність. Прочитавши цю записку, Ви зрозумієте, Тарасе Миколайовичу, що ніякої моєї вини в тому, що трапилося, нема. Я діяла лише відповідно до Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства праці та соціальної політики України, розпоряджень голови обласної держадміністрації, наказів начальника головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації, рішень органу місцевого самоврядування, розпоряджень міського голови, Положень про департамент, а також відповідно до інших нормативно-правових актів.