Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

Здесь есть возможность читать онлайн «Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Біографія випадкового чуда: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Біографія випадкового чуда»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Лєна з дитинства була особливою: без царя в голові, навіть Бог у неї був позичений. Якось Лєна облишила молитися — і нічого, грім не побив, і кульова блискавка, що колись спалила її улюблену виховательку, оминула. Але втратити віру в чудо їй не дала диво-жінка, яка нагодилася рятувати її земляків, поки сама, уже доросла, Лєна тренувалася на бездомних собаках. Чим обернеться власна спроба героїні допомогти ближньому — польотом над гніздом зозулі чи вознесінням?

Біографія випадкового чуда — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Біографія випадкового чуда», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

— А потім він почав вас бити?

— Раніше він ніколи мене не бив, а тоді почав. Спершу потрохи, ніби жартома, а потім усе сильніше і сильніше. Його квіти дуже нервували. Бив як сидорову козу, нирки повідбивав, в мене однієї нема. Два зуби вибив. Передні. Я собі штучні зробила. Тепер навіть не видно, що штучні, правда?

— Правда, — сказав журналіст і поруч із цими словами помістив у газеті фотографію Пса, на якій вона широко всміхається.

— Чому ви не пішли від нього?

— Я не мала куди. До мене одна дівчинка приїжджала. Вона знімала для закордону фільм про українських сімейних насильників. Вона сказала мені, що в Україні домашнє насильство — велика проблема. І щоб я йшла від нього, бо одного разу вб’є. Так у всіх книжках із психології пишеться. Дала мені одну адресу, це як інтернат для таких жінок, як я. Там, в інтернаті, ніби можна було на перший час сховатися. Я їй пообіцяла, що піду туди. Що лишу його. Мій чоловік як почув про журналістку, так мене віддубасив, що я три дні провалялася на підлозі в сінях без свідомості. А він нічого не зробив, навіть не поклав мене в ліжко вмирати. От не знаю, як людина може бути такою? Як можна так когось мучити? Я, коли в сінях лежала, то уявляла собі, що вмію кунг-фу. Так добре билася, так само, як чоловіки, або навіть краще. Бо чоловіки, якщо розібратися, до пуття битися не вміють, лише кулаками махають, думають, жінка здачі не дасть. А я би такої здачі давала, без розбору, по яйцях, по яйцях!

— Нашу газету читають і чоловіки, — сказав журналіст.

— Вибачте, це ж я не проти всіх чоловіків. Бувають і добрі.

— Де?

— Ви в мене не питайте. Я добрих не бачила. На третю добу прийшла до тями, встала з підлоги, він спав. Я подивилася в дзеркало і не впізнала себе. Лице квадратне, очі запливли чорними синяками. Ужас! Якби ви це бачили! Я знайшла адресок, який мені журналістка дала, і пішла туди. Ніч була. Перший сніг випав, не пам’ятаю, чи то був іще жовтень, чи вже листопад. Того року рано сніг випав. От я приходжу в інтернат, кілометрів шість пішки йшла. Це в напрямку Калуша, в лісі, щоб ніхто не знайшов. Приходжу туди, і справді інтернат. Пахло котлетами. А я так їсти хотіла, повний рот слини від запаху котлет набіг. Директриса прийняла мене, вислухала. Я їй кажу, що так і так, не маю куди дітися, до батьків не можу, там і без мене цілий інтернат, ну, і плюс стидно… а чоловік дома вб’є. Уже недалеко до цього лишилось, як вернуся, то вб’є. Кажу, що маю роботу, в магазині працюю. Заплачу їм навіть, коли зарплату отримаю. Хочу нове життя почати, вже по-справжньому нове, може, виїду в інше місто, у Львів або навіть Київ, щоб він мене ніде не знайшов і щоб я могла цей багаторічний ужас забути. Директриса уважно мене вислухала. Мовчала весь час. А потім каже: «Ми без довідки від гінеколога не приймаємо». І все. Крапка. А де я могла довідку взяти? Ніч надворі. Кажу їй, завтра принесу довідку, а вона ніяк — правила є правила. Без гінеколога не прийму. Я тоді їй і так і сяк, прошу, кажу: «А куди мені зараз піти, де дітися?» А вона відповідає — ніколи цих слів не забуду: «Жіночко, ну звідки мені знати?! Що ви на жалість б’єте?! Завтра з довідкою приходьте, оформимо по закону». Мені в голові якби помішалося тоді. Я подумала, що раз у житті допомоги прошу, ніч не переживу, а мене без довідки від гінеколога оформити по закону не можуть. Не люди, а собаки. І я така сама собака, це Лєна добре підмітила. Я кажу, мол, тут, на диванчику, до ранку перечекаю, а директриса: «Це вам не притон для бомжів! Це державна установа!» Я вийшла на вулицю, падав сніг, завірюха прямо. Ліс навколо. Ноги підгинаються. Поблудила трохи лісом, а потім сіла собі під деревом і сиджу. Мені хтось казав колись, що замерзнути — найприємніша смерть. Це правда, я підтверджую. Спочатку було холодно, а потім добре стало. Тепло, аж гаряче. І радість така обійняла, я пам’ятаю, що сміялась сама до себе. На весь ліс реготала. Тоді здавалося, що я все можу і все розумію, що це дрібниці все. Ніби пелена з очей спала. А тоді з’явилась жінка.

— З інтернату?

— Ні, інша. Я не роздивилася її лиця, бо темно було. Вона сказала: «Дай руку». Я дала руку, і ми з нею полетіли вгору. Як птахи. Шугали по небу всюди-всюди. Вона мене тримала, щоб я не впала. Потім мені лікарі казали, що таке буває, коли замерзаєш, у мозку судини звужуються, і людина впадає в ейфорію.

— То ви літали чи вам примарилося?

— Примарилося, напевно. Хіба людина може літати?

— Ніби ні.

— Що було далі, я не пам’ятаю, прокинулася в лікарні. Ногами не могла ворушити. Лікарі сказали, це від переохолодження. У мені щось відмерзло, що за ходіння відповідає. Можна було операцію попробувати зробити, але вона дорого коштує, я відмовилася. Думала, відігріюся, і ноги знову запрацюють, але не запрацювали. Я відчуваю таз, сама можу сидіти, а все, що нижче, ні. Зараз так, на півлюдини живу.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Біографія випадкового чуда»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Біографія випадкового чуда» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Біографія випадкового чуда»

Обсуждение, отзывы о книге «Біографія випадкового чуда» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x