Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

— Я не можу. Ти йди.

— Маєш якісь справи?

— Просто не можу.

Пес винувато понурила голову. Дивилася собі в ноги. Тоді Лєна зауважила, що ці ноги закутані в ковдру.

— Пес, що в тебе з ногами?! Ти не можеш ходити?!

Пес мовчала.

— Що сталося, Пес?! Як сталося?! Як давно?!

— Уже два роки.

— Ти два роки сидиш у цій кімнаті?!

— Сиджу.

Кімната потонула в мокрому снігу. Лєні стиснуло горло, і вона пізніше радила відразу плакати, коли стискає горло, бо інакше можна задихнутися.

— Ти не переживай так, — сказала Пес, — я вже звикла. Уже все нормально. Не треба мене жаліти. Я просто нещаслива.

— Нещасливих людей не буває!

— Буває, — спокійно заперечила Пес, перебираючи худими пальцями краєчок ковдри на німих колінах.

Автобус на Братиславу вирушав за 15 хвилин.

— Це я винна, — сказала Лєна.

— Ні в чому ти не винна. Ти ж сама говорила, що нікого ні в чому не можна звинувачувати.

— Я помилялася.

Автобус на Братиславу покидав Сан-Франциско. Пес дивилася на Лєну відданими, сповненими надії і вдячності очима.

— А світ побачити?

— Ще встигну. В мене все життя попереду.

Коли кажуть, що ще встигнуть, то, навпаки, не встигають. Так стверджувала Лєна, яка завжди всюди поспішала. Коли кажуть, що життя попереду, то зазвичай воно вже позаду. І так до безкінечності. Коли кажуть, що хочуть побачити світ, то забувають, що якраз цієї миті на нього дивляться. Коли кажуть, що не тікають або тікають кудись, то насправді тікають і тікають від чогось. У своїх щоденниках Лєна написала: «Слова — це лукавство і самообман, я не маю часу на такі дурниці». Більше Лєна до щоденників не повернулася. У її голові знову був чіткий план.

— Пес, я зроблю з тебе людину.

Спершу Лєна влаштувалася офіціанткою в бар «Золота рибка» і винайняла одну кімнату з кухнею в старому будинку неподалік від центрального міського парку. Йшов двадцять восьмий рік її життя.

Будинок був у аварійному стані, у дворі росли старі високі ясени, і вночі, коли зривався вітер, ясени моторошно скрипіли. Решту будинку займала вісімдесятирічна самотня жінка, у минулому співробітниця краєзнавчого музею. Музейний фах кардинально вплинув на її старечий розум. Жінка зробила зі свого дому склад мотлоху і непотребу. Стягала сюди добро навколишніх сміттярок і казала, що в майбутньому їй за це подякують, коли досліджуватимуть культуру, а радше безкультур’я теперішніх часів. «Я працюю на археологію прийдешнього», — казала жінка. Іноді у неї ставалися напади агресії, вона трощила пляшки, посуд і вікна, безбожно матюкалася і роздягалася догола. Так, голою, вона вибігала на вулицю, поміж автомобілів і приголомшених пішоходів, і тоді ставала схожою на безпомічного демона, який втратив свій контроль над остаточно подобрілим світом. Коли Лєна намагалася повернути демона в будинок чи хоча б одягнути, жінка кричала що було сили:

— Дай мені спокій! Лиши мене! Я йду додому! Я йду ДОДОМУ!!!

Першого дня музейниця влаштувала Лєні невеликий допит:

— Хто твої батьки? — спитала вона.

— Батько — інженер, мама — шоколадниця.

— А ти хто?

— Я валеолог.

Музейниця прикинулася, що зрозуміла це слово. Лєна додала:

— Я роблю людей здоровими.

— То ти лікар?

— Можна й так сказати.

— Я лікарів не люблю, тримайся від мене подалі.

— Домовилися.

Потім Лєна забрала Пса до себе. Пес не сперечалася, сама склала свої речі у невеликий рюкзачок. Але процес переїзду не був легким.

— Пес, ти маєш коляску, інвалідний візок чи як це називається? Як ми дістанемося до мене?

— Не маю.

— Добре, — Лєна повернулася до Пса спиною. — Давай, піднатужся, лізь на спину. За шию хапайся, але дивись, не задуши.

Із першого разу Пса підняти не вдалося. Із другого теж.

— Виглядаєш худенькою, а така тяжка. Втягуй живіт!

Розлючена Псова мама зі схрещеними на грудях руками чекала на них у коридорі.

— Ти куди її несеш? — закричала вона. — Іванка — інвалід, вона має сидіти вдома!

— Іванка поживе у мене, нічого страшного. Яка різниця, де сидіти?

— Ти мені, Лєно, ніколи не подобалася, — сказала Псова мама і відійшла вбік.

Лєна винесла Пса з будинку, немов якусь недорозвинену дитину-переростка. Шалик від вітру забивався їй у лице, і Лєна кричала:

— Шалика прибери, Пес, я нічого не бачу!

Пес слухняно прибирала.

— Нам до тролейбусної зупинки дотягти, метрів сто, а там легше буде.

Ці сто метрів вони долали цілу вічність. Пес намагалася полегшити Лєні завдання і постійно підтягалася вище.