Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

— Не дряпайся, Пес! — кричала Лєна. — Мені так іще тяжче! Не рухайся, просто тримайся за шию, тільки дивись не задуши!

У тролейбусі всі сидіння були зайняті — інтелігентні пенсіонери-пільговики їхали в міський парк на прогулянку. Багато хто з них також їхав на міське кладовище. Віднедавна воно стало популярним місцем знайомства самотніх людей. Удівці знайомилися з вдовами на могилах їхніх покійних чоловіків і дружин.

— Дайте хтось сісти, будь ласка, — попросила Лєна. — Дівчина не може ходити, а я вже не можу її тримати!

Пенсіонери як один замислено повідвертали голови до вікна, згадуючи в цей момент усе своє воєнне і післявоєнне минуле, присвячене каторжній праці й героїчній самопожертві. Лєна підійшла до першого-ліпшого дідка і сказала:

— Якщо ви зараз не встанете, я всаджу вам її на голову, і голова ваша навряд чи витримає такий тягар.

Дідок і його сусід заодно злякано зіскочили з крісел і вже на безпечній відстані зарепетували:

— Оце молодіж пішла, тільки подивіться! Понапиваються, як свині, а потім стару людину з крісла зганяють! Нехай стара людина постоїть, мало в житті настоялася! Хто вас, таких негідників, тільки виховав!

Інші пасажири жваво підтримали розмову, і так Лєна з Псом їхали.

Якась пенсіонерка ніяк не могла заспокоїтися. Вирішила провести педагогічну розмову. Вона не полінувалася встати і підійти ближче (напевно, глухувата була, боялася, що не почує відповідь). Підійшовши, спитала солоденьким голосом:

— Дівчатка, але ви скажіть, скажіть нам, хто вас, таких негідників, виховав?

Лєна відповіла:

— Так ви ж і виховали.

Пенсіонерка заплакала. А Пес шепнула:

— Ти ж мене тепер не лишиш, Лєно?

Її лице, бліде як крейда, сяяло від радості. Ніби вона повернулася додому після багатьох років страждання і поневірянь.

В інтерв’ю місцевому журналістові Пес пізніше сказала, що не знала Лєниного плану і знати не хотіла. «Лєна була єдиною людиною, яка мене любила, — сказала Пес. — Я їй довіряла і не шкодую про це. Вона була сильна і завжди знала, що робити, тоді як я завжди була слабовольною і боягузливою. Я у своєму житті, чесно скажу, хотіла не так багато. Хотіла мати родину, таку саму велику, як була та, в якій я народилась, але ліпшу. А Лєна хотіла чогось більшого. Її не задовольняло маленьке щастя».

— Як ви стали калікою? — запитав журналіст.

— Від холоду, — відповіла Пес.

Цей журналіст — письменник-невдаха, який нічим іншим, окрім низькопробної жовтухи, заробляти на хліб не вмів, — дописував час від часу в місцеву газету плаксиві репортажі. Читачі таке любили. Журналіст був циніком і пияком. У своїх історіях він переважно глузував із власних героїв, але ні герої, ні читачі цього не розуміли. Такий стиль, — він міг би називатися «я не винен, що живу в епоху посередностей та ідіотів», — багато кому подобається й досі.

— Ви вийшли заміж у п’ятнадцять років, так і не закінчивши школу, це правда? — питав журналіст Пса.

— Правда, — відповіла Пес.

— Ваш чоловік був релігійним фанатиком і знущався з вас, це правда?

— Правда.

— Він забороняв вам їсти, не говорив із вами, примушував вас цілу ніч тримати старі двері над головою…

— Так.

— Унаслідок нервового стресу у вас почалася кровотеча, і ви три місяці пролежали у лікарні, це правда?

— Правда.

— А потім ви повернулися до нього?

На цьому місці Пес зірвалася:

— Ви не розумієте, він обіцяв мені золоті гори!

— Як саме ці гори виглядали?

— Він прийшов із букетом, — плачучи, говорила Пес, — торт купив, сказав, що любить мене і ми разом почнемо нове життя. А я не мала куди подітися. Я теж його любила, напевно. Чоловік покинув церкву, це правда, покинув. Дозволив дивитися телевізор. Спершу добре було. Я влаштувалася в магазин на роботу, продавала побутову хімію. Я ж не хотіла багато, тільки мати сім’ю, дитину народити і жити до смерті, як положено. У нас город невеликий був, я його засадила тюльпанами, і навесні, якби ви тільки бачили, як вони зацвіли! Це була така краса! До мене приїжджали з міста, щоб сфотографуватися на їхньому тлі! Я тюльпани на базар відвезла, на травневі свята, всі спродала. Заробила триста гривень. Думала квітами зайнятися. Це дуже вигідний бізнес виявився, я все порахувала. Вкладаєш, наприклад, сто гривень, заробляєш триста. Більше ніж у два рази навар. Подумайте, яка вигода. Головне, щоб квіти росли, а в мене би росли, в мене рука легка. Але мого чоловіка квіти чомусь дуже рознервували. Він не хотів, щоб я квітами займалась. Сердився. Кричав. Кожного дня кричав. Ну, а потім…