Валерій Шевчук - На полі смиренному

— Мир тобі, брате Марку, — сказав я. — Привів тобі Теофіла, але він осліп від безнастанного плачу.

Теофіл заплакав. Марко завовтузився на ложі із шмаття й соломи.

— Брате Теофіле, — дихавично проказав він. — Вибач, що осмутив я тебе на довгі літа. Ось я відходжу з цього світу — молись за мене. Коли дістану милість від бога, то не забуду тебе…

Теофіл упав навколішки і молитовно склав руки. Сльози покривали обличчя, і в світлі свічки по ньому лискотіли червоні витрави.

— Я знаю, отче, — сказав він, — що за гріхи мої мав би упасти мертвий у печері перед тобою, коли ти підняв мертвяка, але заради святих твоїх молитов господь мені продовжив життя, чекаючи мого покаяння. Тепер же, коли ти перед богом стоїш і силу маєш ще більшу, одного я в тебе прошу: або візьми мене з собою до бога, або дай мені прозріння.

Марко важко задихав.

— Я грішний і кволий чоловік, — сказав він. — Не маю я такої сили.

Теофіл приповз на колінах до ложа і почав шукати руками. Нарешті натрапив на п’ясть Маркову і, схопивши її, припав вустами.

— Ти маєш силу, отче, маєш! Я знаю, що можеш це вчинити. Коли мертвяка звів із місця, що для тебе така марниця, як дати мені прозріння?! Хай знову побачу сонце, квіти і лиця людські. Отче Марку, тільки осліпнувши, я починаю розуміти, що то за радість бачити світ. Вдій це чудо, отче, вдій, я за це цілий вік свій на честь твого імені молитимуся. Цілий вік поминатиму тебе, як добродійника, бо що це за життя — у темряві?

— Сумуєш, брате, за тілесними очима, — хрипко проказав Марко. — Заради бога ти осліп, тож здобудь духовні очі. Я, брате, винуватий, що ти осліп, бо це я заповідав тобі смерть, не маючи сили, щоб вона до тебе прийшла. Я хотів зробити користь твоїй душі і високоум’я твоє перетворити у смирення, адже серце упалого і смиренного не відтрутить бог…

— Верни мені зір, отче! — не слухаючи Марка, обливав Теофіл слізьми. Маркову руку. — Є в тебе сила, є!

Тоді напружився Марко і відкинув від себе Теофіла, забравши руку.

— Нема тобі потреби бачити цей світ, — сказав він сердито. — Проси в господа, щоб побачив ти славу його, а смерті не бажай: прийде вона до тебе, хоч би того й не хотів.

Теофіл зціпився на землі в грудку й тихо плакав.

— Але не для того я тебе покликав, — ледве вимовив Марко. — Покликав я, щоб гріх мій від мене забрав, щоб вибачив мені й благословив.

Від тієї грудки, якою став Теофіл, зазоріли раптом дві жарини — це засвітилися невидющі Теофілові очі.

— Не вибачу тобі! — вигукнув він раптом жорстко. — Коли не повернеш мені зір, прокляну тебе навіки!

Марко схопився за груди.

— Перед лицем смерті своєї прошу тебе! — прохрипів він.

— Перед лицем смерті своєї, поверни мені зір!

Марко хотів сісти на постелі, піднявся на руках, але вирячив очі, схопився за груди і впав навзнак.

— Поверни мені очі мої! — закричав щосили Теофіл.

Я взяв сліпого за руку.

— Вставай, брате, — мовив я тихо. — Вже відійшов брат Марко у життя вічне.

Тоді раптом завив Теофіл, вчепившись нігтями в мою руку.

— Що ж тепер робити, що робити? Хто мені тепер зір поверне?

— Для чого тобі зір, брате, коли ти, мавши його, світу не бачив? — сказав я не без гіркоти, в цю хвилю мені жаль стало їх обох: того, хто вибачення просив, але не дістав його, і того, хто чуда сподівався, але так само його не дістав.

Відтоді подвоїв свої ридання Теофіл. Він плакав на молитві і під час служби, плакав, хліб споживаючи і кудись ідучи. Навіть коли спав, текли з його очей сльози, і він почав печалитися, що не може їх зібрати у глек, якого знову незмінно носив при собі під пахвою. Всім, хто заговорював до нього, він показував горщика і просив зирнути, чи повний він, бо запустити туди руку не зважувався, щоб не осквернити, як він казав, святої рідини. Ніхто не казав йому, що горщик його порожній (ті сльози, які стікали, хоч і потрапляли в нього, але й висихали), а всі переконували бідаку, що сльози ті скоро через вінця поллються. Тоді всміхався щасливо Теофіл, і сльози ще густіше сипалися йому із сліпих очей.

— Я переконався, що смерті мені таки не минути, — сказав він якось. — Заповідаю вам, братіє, облити мене слізьми моїми, хай стане від того тіло моє нетлінне в часі.

— Що тобі до того, брате Теофіле? — спитав я його, не стримавшись.

— А як же, брате Семене, — відповів він здивовано. — Тоді не розчинюся в землі і не стану піском.

— Чому ж так боїшся піском стати, Теофіле? — спитав я. — Пісок і мертве тіло — одна суть. Пісок може ще й живіший бути: на ньому лоза і сосна росте. Що ж виросте із мертвої і засохлої плоті твоєї?