Валерій Шевчук - На полі смиренному

— І що? — звів заплакані очі Теофіл.

— Раджу тобі: збирай свої сльози, брате. Візьми посудину і збирай. Назбирай її повну, а коли помреш, хай виллють ті сльози на тебе. Нетлінним у часі тоді, брате, пробудеш!

Він кляцнув пальцями і знову засміявся.

— Я не встигну цього зробити, — сказав заклопотано Теофіл. — Печерник Марко вирік мені за кілька днів смерть.

— А я тобі вирікаю довге життя! — тонким і пронизливим голосом сказав Ісакій. — Послухай мене, юродивого, упослідженого з упосліджених, того, до кого диявол чи сам господь-бог спускався!

— А може, то і справді був господь-бог? — спитав, заскаливши око, Теофіл.

— Може, — відгукнувся Ісакій. — Отож живи і плач, брате! Наплач собі повний горщик!

Він скорчив гримасу, але Теофіл не помітив її, з даху в той момент з’їхав шумко сніг, і він мимохіть обернувся до віконця.

— Щось мені таке здається, — сказав Теофіл, — що смієшся ти з мене. Було б це недобре, бо я справді бачив її, сухокосту. Та й зараз вона стоїть у тебе і в мене за плечима. І в інших також, придивися й побачиш. Я і в ченці пішов через те, що страх як її боявся. А тут уже таке трапилося! Я не знаю, що вчинити і де подітися.

Ісакій дивився на цього чоловіка, вкляклого біля його ніг, посивілим оком, і обличчя в нього поступово смутнішало.

— А ти все-таки плач, — сказав він майже серйозно. — Зрештою, і тобі не про добро в світі йдеться, а за себе боїшся.

— Навіщо те добро в світі, коли оце тіло й оці руки, — він простяг перед Ісакієм руки, — тліном скоро стануть. Навіщо все у світі, коли я весь тліном скоро стану, коли зникну і розчинюсь, як зникає і розчиняється дохла птиця чи собака.

— Я так само, як і ти, в темряві ходжу, — сказав Ісакій і, повернувшись круто, пішов із келії.

Було тепло. Падали густі сніжини, а водночас розтавало. Тихо і глухо крапало зі стріх — начебто відлічувавсь однотонно час. Ісакій простяг перед собою долоні і сумно дивився, як кладуться на них і відразу тануть розкішні, прегарні снігові тільця.

— Життя їхнє — як подих, — прошепотів він, — але всі разом вони зиму на землю спускають!

Минуло два дні, і справді не помер Теофіл, зате відтоді пробував у постійному надчікуванні смертного часу. І ніхто не міг спинити його від гіркого плачу. Цілі струмки сліз проливав він щоднини, і сльози все примножувались у нього. Він носив уже тепер із собою посудину, а коли починали литися йому сльози, особливо в час молитов, ставив посудину перед собою й плакав. Після плачу затуляв глека накривкою і йшов далі — де б не бував Теофіл, скрізь носив він із собою ту посудину. Він часто прокидався серед ночі в холодному поті і зчавлював кулаки, тоді дер нігтями стіну, і тихий стогін виривався з його нутра — роздирало під той час йому груди відчуття кончини. Серце шалено гупало йому в грудях, а очі вилізали з очиць. Являлося йому жахке видіння брата, який зводився зі своєї смертної постелі, і бачив він настовбурчене волосся й біле лице — кричав відтак Теофіл страшно, а крик його провисав у порожнечі. Дрібно тремтів він, зіскакував із ліжка і починав бити поклони, і знову лилися йому з очей сльози, і не забував він підставити під ті сльози глека. Так тяглося кілька років, помер за цей час не один брат, і гадав він, що посудина до половини заповнилася сльозами. Прокидаючися щоранку, мав у голові одну тільки думку: «Не знаю, чи доживу я до вечора». Вночі, прокидаючись, мав у голові ту ж таки думку, що не доживе він до ранку; часом здавалося йому, що з нього вже витворюється кістяк, і відчував він той кістяк, і що закинуто його десь у підземеллі. Запах землі забивав йому дихання, і скрипів він зубами, чуючи, що розтирають ті зуби пісок, — тяглося так з дня у день, не мав-бо інакших думок та інакшого болю. Їжу їв, не знаючи смаку; ніхто ніколи не міг примусити його скуштувати чогось смачнішого — солодке йому гірким здавалося, а гірке лишалося гірким.

«Боже мій, — шепотів повсякчасно. — Дай мені час на покаяння, продовж мені трохи існування! Боже мій! — кричав він, коли зачинявся в келії на самоті. — Невже я недостойний твоєї милості? Не дай мені загинути, як псу чи нікчемному птаху, душа моя волає, і страх мене їсть, що зникну в часі, як метелик чи комар. Багато бувало таких, що вставали здорові вранці та не дотягували вечора, лягали ввечері, а ранку вже не зустрічали!»

І плакав він гірко, і підставляв собі посудину, щоб не пролилося даремно ані сльозини: збирав їх для смертного-таки часу, повіривши твердо в Ісакієвий насміх, що, облитий власними слізьми, не буде він тлінний.