Валерій Шевчук - На полі смиренному

Я подивився на закостеніле в світлі свічки Теофілове лице.

— Щось таке чудне ти сказав, — мовив він хрипко.

Тоді відчув я ще більше піднесення.

— Ти просив у Марка прозріння, брате Теофіле. Я, здається, знаю, як можеш прозріти.

— Як? — повернувся до мене, аж кісточка йому в шиї хрупнула.

— Задля себе проливав ти досі сльози. Пролий хоч одну із них із любові до інших.

Теофіл хрипко засміявся.

— Я вже старий, немічний і сліпий. Біс тебе прислав до мене спокушати й нітити мене. Нема в мене золота, щоб я його роздав, бо всього свого давно я збувся, нема у мене хати, щоб пустив у неї бездомного. Самі сльози мені лишилися, а кому вони треба, крім бога?

Ми не розуміли один одного із Теофілом. В цьому вечорі, з його тишею і весняним духом, ми не дихали однаково.

— Тоді доживай, як тобі поведеться, — сказав я, мимоволі повторивши те, що сказав колись Ісакію той, у кого усмішка, як сонце.

Теофіл важко задихав.

— Ти от про любов до іншого говориш, — сказав він, ледве стримуючи лють. — А сам прийшов мені душу труїти. То що, — він схопив свого глека і простягнув до мене, — може, плакав я цілий вік, щоб з того бур’ян проріс?

Зовсім самотньо мені стало в тому помешканні, ледве освітленому свічкою і біля того вогню, що вже пригасав у печі, адже правду сказав Теофіл: слова мої труту йому в душу вливають.

— Не суджу і не вирішую, — сказав я.

— То не пащекуй! — різко кинув Теофіл, і його обличчя затято засвітилося: — Піди краще скажи ігуменові, що я немічний у тілі і не можу до нього прийти, щоб про чудове видіння розказати. Скажи, що янгол мене навідав і через це може от-от покликати до себе. Скажи, що я угодний богові! Я цілий вік свій проплакав, і повинна мені бути заплата!

Я вийшов за двері і раптом спинився. Весною на мене дихнуло, великою, привільною і всетворящою. Повітря було свіже й запашне, і потекло воно на мене, щедро омиваючи. Я відчув: щось гостре і болюще спалахнуло мені в душі; малий і безсилий, стояв я під цим широким, засипаним зорями небом; був ниций у цьому світі і доєднувався якоюсь мірою до тих, хто лякається його просторіні, а через те ховає в долонях лице.

Коли вдаряло монастирське било, кличучи ченців до сну, Агапіт зводився із вечірньої молитви і задував свічку. Ставало у келії поночі, а він сидів нерушно на ложі, поки очі його не призвичаювалися до темряви. Часто допомагав йому місяць, бо заглядав до віконця, затягнутого воловим пухирем, і проціджувався крізь той пухир блідим, каламутним світлом. Агапіт зводився, відчиняв двері і, висунувши голову, уважно роздивлявся навдокруг. Монастир спав, за винятком Єремії, котрий любив потайки виходити із келії і, сівши в тіні великого дуба, що ріс неподалець, починав чекати й собі. Одної ночі він почув рип Агапітових дверей і побачив, як той визирає й видивляється, але не зрушив із місця. Чекав він довго, однак недаремно. За якийсь час Агапітові двері знову рипнули, і в них з’явився чернець із мішком за плечима. Озирнувся крадьковито і майже побіг туди, де висипали землю копачі печер. Рухи його були зграбні й моторні, ступав по стежці він безшумно, здалося Єремії, що це безшелесна тінь тут блукає. Зрештою двері знову зачинилися, і Єремія дозволив собі навіть придрімнути — був певний, що рип дверей його збудить.

Але в ту ніч рип дверей не збудив його. Збудило його те, що двері задовго не відчинялися. Єремія встав і підійшов до келії. Приклав вухо до щілини біля віконця і довго наслухав. Було у келії тихо. Тоді він натис на двері, але так обережно, що відчинилися вони майже без рипу. Агапіта в келії не було, натомість у тому місці, де стояла у нього скриня, виднілася яма. Єремія зазирнув у ту яму, але в неї не поліз.

Пізніше, бувши на смертному ложі, Агапіт розкриє свою таємницю. Її знатимуть Єремія, ігумен, Полікарп та я, раб божий Семен, — оповість мені про те Єремія із особливої, як він скаже, любові до мене, взявши, однак, у мене клятву мовчати, як риба.

Тієї ночі Агапіт таки справді виніс лише один лантух землі, коли накладав другий, рискаль пробив дірку по той бік монастирської огорожі — решту землі Агапіт виніс за монастир. Сховав рискаля і мішка у підземний хід, а сам швидко подався, оминаючи хати, що стояли насупроти монастирських воріт, до лісу, що підступав упритул до хат.

Він ішов швидко. Піт висіювався в нього на чолі, і він мусив змахувати його рукавом. Ліс темно шумів над головою, інколи неподалець гухала пронизливо сова, тоді Агапіт спинявся й хрестився. Хмиз потріскував у нього під ногами, зусібіч витиналося гілля, наче простягувало до нього руки і хотіло схопити; вряди-годи він озирався — боявся за собою погоні. За кілька хвиль вийшов на лісову галявину, серед якої стояла мала, дерев’яна, покладена зрубом хатка.