Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Женя слухняно закуталася в затишок свого власного кінкейдівського Дому-над-морем і спокійно заснула.

— Два екзамени в один день — теж мені проблема, скажи, Дживс? — прошепотіла вона, згортаючись клубочком.

— Таки так, — хитро промурчав кіт, мостячись якомога зручніше їй біля колін.

А знаєш, от зараз іду — і аніскілечки не страшно. Вкриваюся осінню, як рушником після душу. Все так, як має бути. І кроки такі тихі, спокійні, як тоді, коли я у плетених капцях сходжу нашими дерев’яними сходами вниз — заварити тобі чаю.

Знаєш, так легко піддаватися маніпуляціям, страхам, легко ображатися і пересмикувати зміст, коли ти чогось дуже-дуже хочеш. І це щось стає настільки важким, що викривлює всі площини навколо, прогинає їх — і простір начебто починає сипати «знаками». Хоч насправді ніякі то не знаки, просто падають слоїки з полиць — стояли ж рівно, а тут їх так перехилили.

Коли дуже-дуже чогось хочеш, то це щось, кажуть, перетворюється на ідола. І вимагає жертв. Переважно даремних. А ще це щось затуляє собою все навколо. Набуває ірреально великих розмірів і затіняє справжнє. А я зараз нічого не хочу. Мені всього достатньо. Оця безпідставна радість — моя улюблена, знаєш.

Мене запитують, чому я не п’ю вина і чи це гріх. Я сміюся, бо як може бути гріхом те, що робив Ісус. Коли відповідаю, що це — посвята, яку усвідомлено прийняла, бо живу саме на перетині цього простору й цього часу, кажуть, що це така моя аскеза, і все наче зрозуміло. Але аскеза — це те, що робити важко. А це ж зовсім неважко. Я не відчуваю, наче втрачаю щось. Мені — ти знаєш — зараз усього достатньо.

І ще подумалося, що свобода — то не пошук, не боротьба, не втеча і не протистояння. Свобода — це достатність. Я вірю, що людині для щастя достатньо Бога. І поки заварюю тобі чай, скажи мені, що ти думаєш, добре?

Її місто, останніми тижнями дуже дощове, поволі перетворювалося на майже-Венецію. В атласних туфельках на підборах Зоряна поверталася з роботи додому річками мокрих вулиць.

У такі моменти особливо починаєш цінувати свою кухню, де можна сушити довге й мокре від зливи волосся коло плити, палити свічку в аромалампі, слухати, як закипає чайник, підсвистуючи джазмену в радіо, пити гарячий духмяний чай, кутатися в довгий махровий халат і смажити сирники.

— А я б хотіла бути старим музикантом, — сказала Зоряна кішці, що відразу вмостилася їй на колінах. — Сидіти посеред брукованої площі якогось великого міста в старій Європі, такого древнього, що рахує свій вік епохами, а не роками. Я носила б старі брунатні штани, смішні чоботи, сорочки в клітинку, жилетку, поторсаного капелюха і неодмінно пов’язувала б на шию вицвілу червону шовкову хустинку. — Дівчина подивилася на свої бліді худенькі руки, відсьорбнула чаю і повела далі. Кішці, мабуть, було байдуже, але вона чемно вислуховувала свою господиню й заохочувала її продовжувати своїм затишним муркотінням.

— У мене було б зморшкувате обличчя й сильно засмаглі, мозолисті руки з довгими тонкими пальцями. Я б сиділа зі старою скрипкою кольору твердого шоколаду та грала би тремкі, чуттєві мелодії. Навколо б завмирала метушня: жінки б затуляли губи руками й плакали, молоді дівчатка сором’язливо-грайливо усміхалися б мені, а чоловіки неодмінно кивали б головами, піднімали капелюха й зупинялися, щоби купити оберемок квітів для коханих у моєї сусідки-квіткарки. Пари б цілувалися під мою музику. Діти крутилися б й вищали з радості…

Задзвонив телефон, але Зоряні не хотілося знімати слухавки. Вона перечекала виклик і вимкнула апарат із мережі. Передбачливо вимкнула й мобільний. Кішка все ще муркотіла, наче вимагаючи продовження, і Зоряна знову занурилася у виголошення мрій.

— А ввечері я поверталася би додому, в маленьку квартиру під дахом якогось ветхого будинку, варила б собі гарячий шоколад, а тоді, тримаючи жагуче горня в долонях, сідала б за розхитаний дерев’яний стіл і відсьорбувала потроху, смакуючи миттю, вигадуючи собі нові мелодії. А ти, ставши вже теж геть старою, мостилася би в мене на колінах і вимуркувала гармонії, які вже давно забулися…

Кішка, чи то образившись на епітет «стара», чи то просто вловивши імпульс, переданий добрим чарівником, зіскочила Зоряні з колін і всілася на підвіконні, щось виглядаючи у вікні.