Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Вітер зненацька заскочив їх крижаним подихом. Дерева засвистіли, вигнулися. Повітря стало кольору розведеного водою молока. Остап пригорнув Марту міцніше й повів до будинку. Вона зупинила його.

— Ти замерзнеш, — він дивився на неї тим самим поглядом, як тоді, майже шістнадцять років тому, коли вперше переводив через хисткий місток у цих самих горах. І вона так само вдячно йому усміхнулася.

— Облиш, я зовсім трішечки побуду тут. Наодинці, — вона підняла на нього благальний погляд.

Остап кивнув. За мить він повернувся, щоби накинути їй на плечі шерстяного пледа.

Марта почула, як у кухні гучніше заговорив коментатор. Остап уже не боявся її розбудити.

Він майже ніколи не говорив їй, що кохає. Але щоранку заварював їй чай і перебирав волосся. І він завжди знав, чого вартує справжнє мовчання.

Сьогодні день народження нашого друга. Ми виїхали в ліс і смажимо шашлики. Точніше, ви смажите шашлики. Я сиджу й перебираю струни гітари. Ти просиш мене щось заспівати. Я ніколи не співаю, коли ти просиш. Я взагалі не можу співати, коли ти поруч. Мені пересихає в горлі. Це тому, що ти співаєш невимовно гарно. Я так не вмію. Тому передаю тобі інструмент, і ти ненароком торкаєшся своїми пальцями моєї руки. У тебе дуже гарячі руки.

Усі сідають у коло і говорять, звісно ж, про чоловіків-жінок. Ідеальних. Ти кажеш, що ідеальна жінка мусить уміти заварювати смачну каву. Я кажу, що ідеальний чоловік мусить мати гарячі руки. Ти не знаєш, що я вважаю тебе ідеальним чоловіком. Ромашечка простягає тобі свої руки й питає, чи вони достатньо гарячі. Ви смієтеся.

Я не можу перестати думати про твої слова. Уже другий ранок поспіль я уявляю, як ти прокидаєшся вранці й робиш собі каву. Я п’ю чай — ти б сказав, що це не чай, а тирса, загорнена в пакетик. Ти так любиш усе справжнє. А в мене навіть немає джезви. Мені чомусь страшенно хочеться бути ідеальною жінкою. Сьогодні я піду й куплю кавові зерна. І млинок. Буду вчитися заварювати каву. І колись, може, пригощу тебе нею. Або не пригощу. Ти робиш її так невимовно добре, як я ніколи не вмітиму. І взагалі. Коли ти поруч, мені тремтять руки.

Чому ти її п’єш? У неї запаморочливо красивий аромат, це так. Але вона гірка. І коли її пити, стає сумно. Я читала, що Джон Мільтон пив каву, коли писав «Втрачений рай», а коли писав «Повернений рай», пив чай.

Тепер я теж п’ю каву. Мені порожньо й холодно всередині. І ніяке літо не може мене вилікувати. Інколи Ромашечка приходить вечорами, і ми разом говоримо про все на світі або дивимося фільми. Добре, що він є. З ним так спокійно. І можна плакати йому на плечі. Він ніколи не звинувачує, не ставить зайвих питань і не пропонує відразу рішень. Він готовий вислухати, помовчати чи сказати щось абсолютно беззмістовне й водночас лікуюче. Правда, в його присутності сльози інколи зникають самі собою.

Він знає, що мені дуже зле. Але ніколи не питає, чому. І добре. Бо як би я йому сказала? А раптом він розповів би тобі?

Ранкове кавування перетворилося на ритуал. Я піднімаюся з ліжка, мелю собі дрібку зернят зі шматочком палички цинамону і клаптиком зірочки анісу. Тоді засипаю суміш у джезву, заливаю водою та заварюю. Додаю трохи цукру й повертаюся назад у спальню, прочиняю вікно навстіж, мощуся на широкому підвіконні й довго-довго дивлюся в сад. Сонце тільки-но піднімається над містом. Я люблю ці ранкові миті. Тоді я абсолютно точно знаю, що Хтось думає про мене. І що Йому не байдуже до мого смутку. Я пошепки розповідаю Йому свій біль. Він витирає мені сльози сонячним промінням і, здається, всміхається. Потім я швидко збираюся, біжу на роботу, як завжди, запізнююся, думаю про тебе, знову трохи сумую, заливаю звичайну, перемелену десь на заводах, каву окропом і тоді сумую ще дужче. Ми не бачилися вже стільки днів. Я не хочу тебе бачити. Усе ще сподіваюся, що це мине. Я молюся, щоби це минуло. Але Він не відповідає, не обіцяє, що буде легко й безболісно. Просто каже, що буде зі мною завжди, за будь-яких обставин. Я хотіла б навчитися любити так само безумовно.

Ти прийшов до мене. Так несподівано. Я, мушу зізнатися, чекала Ромашечку. Ти виглядаєш збентеженим і трохи розгніваним. Питаєш, чого я тебе уникаю. Кажеш, що Рома тобі все розповів. Що мені сумно й погано. Ти не можеш зрозуміти, чому я ніколи нічого не розповідала тобі. І хіба з друзями так можна поступати. Що я маю тобі відповісти? Як маю сказати, що ти мені більше… не друг? Що ти мені більше, ніж друг?!