Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

— Чудово! Якщо зі мною щось трапиться, я навіть не знатиму, куди викликати евакуатор… чи «швидку»… чи… — Олена нервувала, бо паніка підступала, а сніг ставав усе густішим і здавався лиховісним.

Потяглася до мобільного, щоби перевірити його справність. Чомусь саме зараз передсмак неминучої катастрофи переслідував її, була певна, що скоро зламається все й вона залишиться одна-однісінька серед цих зибучих снігів.

Думки гарячково змінювали одна одну: «І чому я погодилася на цю пригоду? Чому мені завжди бракує сміливості сказати шефу все, що я думаю про нього і його горезвісні завдання? Чому не покинула цю роботу ще рік тому, коли все ще не виглядало таким заплутаним? Хоч би зараз не зателефонувала мама. Я не зможу їй збрехати, але не насмілюся і сказати правду. Вимкнути телефон? Це лише все ускладнить… Боже, Боже, врятуй мене… Хоч би якусь заправку, де був би автомат із кавою і хоча б одна людина… І хоча б якась кольорова пляма… Не можу більше дивитися на цей білий сніг…»

Ще один поворот, і десь серед снігових кучугур вигулькнула заправка.

«Ось воно, щастя», — подумала Олена й сильніше натиснула на газ.

Вона припаркувала машину, закуталася в барвистий шарфик і вибігла надвір. Неподалік стояли добряче присипана снігом машина й велика фура. Через вікна заправки дівчина побачила чоловіка з пластиковим горням. Їй здалося, що він незвичайно красивий. І все ж, їй зараз було не до розмов і не до романтичних знайомств. Аби лише кави. І знову в дорогу, швидше б до готелю. І в душ. І під теплу ковдру. На зустріч вона все одно вже не встигала.

«Хоч би не почав зараз розказувати, як погано одній жінці їхати в таку погоду», — подумала Олена, але все ж рефлексивно поправила волосся.

У приміщенні було досить тепло і навіть затишно. Олена привіталася, кинула погляд на красивого чоловіка з кавою, напевно, водія вантажівки, і підійшла до автомата. Аромат свіжої (хай і розчинної, тепер немає значення) кави провокував солодку млість, але треба було триматися. Ще довга дорога попереду.

Олена ще раз глянула на продавця, який щось заклопотано рахував, а тоді на мовчазного чоловіка. Він не дивився на неї. Не коментував того, що вона в таку погоду їде сама. Не ставив запитань. Лише пив свою каву й мовчав.

«Який же він несамовито красивий», — знову подумала Олена. Їй раптом захотілося, щоби він таки заговорив. Такого можна слухати хоч скільки завгодно. Йому легко довіритися. Біля такого втрачаєш контроль над ситуацією і добровільно передаєш віжки, тобто кермо, тобто взагалі право будь-що вирішувати. З таким чоловіком можна почуватися жінкою в усіх сенсах, і в тому, що жінкам у таку негоду нема чого їздити самим, теж. «Ну чому він не заговорить зі мною? Про що він думає?»

Їй закортіло сказати йому щось, усміхнутися. У нього були великі красиві руки з довгими пальцями, забрудненими машинним маслом. Їй хотілося, щоби він цими пальцями зігрів її власні. Але ні, він уперто мовчав, пив свою каву й не дивився на неї. І вона не могла заговорити першою. Бо в таких чоловіків ніколи не вихопиш ініціативи. Просто інтуїтивно довіряєшся, буквально ввіряєш свою долю, і все. І мовчиш. Так само, як оце він зараз.

Чоловік, нарешті, допив свою каву й знову підійшов до автомата. Олена побачила, що в смітнику було вже п’ять пластикових горняток. Яким же втомленим він має бути, якщо випив уміст їх усіх.

А він узяв свою каву й вийшов надвір, зник у темряві, у мряці, та навіть не залишив сподівання на те, що Олена знову зможе коли-небудь його побачити.

І їй раптом стало лячно ще більше, ніж раніше. Вона відчула себе абсолютно загубленою, беззахисною, покинутою. Продавець нарешті відклав свої папірці й запропонував допомогу. Яка там допомога. Вона допила свою каву й вибігла до машини.

Швидко темніло. Олена ввімкнула рок-н-рол, щоби хоч якось підняти «бойовий дух». Але нічого не вдавалося. Хотілося плакати. На щастя, за кільканадцять метрів попереду блимало світло чиїхось габаритних вогнів. Вона налаштувалася на таку ж швидкість, як і машина попереду, стежачи за цими вогниками, як за сигналами маяка. Ще трохи, зовсім трохи. І буде цей загадковий Тернопіль — місто, у якому вона ще ніколи не була. І, на це вона дуже сподівалася, буде тепло, світло, гаряча вода. І гарячий шоколад, якщо вона не забула взяти його із собою.

Задзвонив телефон. Це був шеф, сповіщав: щойно телефонував чоловік, із яким Олена має зустрітися. Він запізнювався.

«Ну й добре», — подумала вона й попрощалася, мотивуючи поганою дорогою.