Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Жульєн кладе альбом поруч себе, відкриває ноутбук, умощує коло нього малювальний планшет і починає легко водити рукою зі стилосом. Джош додивився світлини і йде в магазин. Його гітара лежить коло мене, але мені зараз не хочеться грати. Жульєн розпитує мене про мою країну, рідних. Я заплющую очі й думаю про них. Відучора минуло стільки часу, і мені дуже їх бракує. Я розповідаю про наших собак і усвідомлюю, що дрібна сльоза раптом скотилася по щоці. Я швидко витираю її долонею, але він усе одно помічає — і розповідає про свою кішку й собаку. Про батьків і дитинство. Про Квебек, де народився і виріс, про широкий світ, де живе. Жульєн — художник, який малює свободу. Він мандрує країнами, де відбуваються революції, де люди відстоюють власні права на вільне життя, де їм не байдуже.

Ми говоримо про все на світі й з’ясовуємо, що не бачили, як танцюють дервіші. Тож вирішуємо піти сьогодні. Один турок, який тче килими й пригостив мене вранці смачнючою турецькою кавою, розповів, що вони щовечора танцюють за Блакитною мечеттю.

…Жульєн сидить навпроти мене й малює, щось чаклуючи спершу над папером рукою; його пальці легко й водночас твердо тримають олівець, пурхаючи над аркушем і прицілюючись, де примоститися, наче метелик над квіткою. Мені здається, папір його любить. Хлопець підтримує його лівою рукою, так само ніжно й незрушно. Його права рука торкається листка легко, а штрихи лягають упевнено й точно — і, завважу це знову, — дуже ніжно.

У нього красиві руки. Те саме він каже про мої. Каже, що вони багато розповідають. А ще каже, що я виглядаю сумною.

Люди навколо зглядаються на нас. Спершу помічають його. Художника важко не помітити. У нього хвилясте темне волосся і борода. Гарні, добрі очі й вдумливий погляд. Він замовив чай — офіціант приніс йому чорний турецький у елегантній склянці-тюльпані. Побачивши на папері мій ще незавершений портрет, офіціант просить Жульєна намалювати і його «фотографію». Жульєн стримано всміхається. Каже мені, що не любить, коли хтось його просить намалювати портрет. Він сам звик обирати людей, яких згодом запрошує до своїх малюнків. Здається, мені дуже пощастило.

Надивившись на хлопця, люди озираються й зупиняють погляд на мені. Я сиджу навпроти й п’ю свою каву, розглядаю оточуючих, зрідка знімкую та стиха спостерігаю за Жульєном. Його олівець притупився, тож він підточує його над попільничкою. Я подумки всміхаюся й вирішую, що це найправильніше її використання.

Він бере до рук іншого олівця, затиснувши між зубів щойно відточений. На його малюнку я виглядаю старшою, ніж насправді, — принаймні, мені так здається. Але він мені все одно подобається. Здається, що Жульєн змалював мене з мого погляду. Мені навіть трохи лячно — йому вдалося зазирнути глибше, ніж я сподівалася. У своїх очах на папері я бачу смуток за домом і за тим, що подорожі так швидко закінчуються. Я, взагалі-то, завжди сумую: як не за домом, то за дорогою. І все це, разом із чимсь іще нерозшифрованим, є у тому моєму погляді.

Я кажу собі, що він сам не помітив того, що намалював. Ця думка мене заспокоює.

Дервіш починає танцювати. Туристи навколо захоплено фотографують, похапцем гортаючи довідники й обираючи, чого б такого екзотичного замовити. На декількох столиках з’являються посудини з вогнем. Ця метушня дуже контрастує з тихою музикою, що лунає, й аскетичним обличчям дервіша, який крутиться довкола й довкола, немов дзиґа.

Поруч вечеряє молода мусульманська родина. Батько курить наргіле, два жвавих хлопчики смачно наминають їжу, а мама в білому хіджабі турботливо підкладає їм у тарілку ще — можливо, вділяючи з власної порції, мені звідсіля не видно. Офіціанти обережно заглядають Жульєну через плече й усміхаються, похитуючи головою, а тоді з якоюсь особливою повагою зиркають на мене. Мені стає смішно, і вже втретє за вечір виникає бажання попросити в Жульєна автограф.

У нас на столику лише його чай і моя кава, але ми можемо тут сидіти хоч до ранку — Жульєнові руки раптом стали предметом захоплення та місцевою атракцією.

За хвилю офіціанти підводять до нас усміхненого довгокосого чоловіка — дервіш зі сцени перетворився на богемного європейця і тепер із захопленням розглядає Жульєнове творіння. Француз за сусіднім столиком зацікавився також і попрохав художника показати йому малюнок. Вони розговорилися, про Сирію, революцію, політику в Африці та арабському світі та ще про щось, але я не знаю французької і не можу розібрати слів такої геть чоловічої розмови. Тож озираюся довкола, щоби спіймати ще кілька кадрів і згодом показати Джошеві — за ще одну гітарну мелодію, звісно.