Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Тоня не любила, коли дощ стояв стіною, а небо стугоніло й розкидалося блискавками, — їй завжди було дуже лячно. Тому вона зачинялася у своїй затишній кухні та пекла сирний пиріг. З родзинками, цинамоном і ваніллю.

Потім, коли буря мине, вона пригощатиме тим пирогом усіх, хто завітає до неї погомоніти. Вона запарюватиме гостям чай із меліси, а маленькому хворобливому сироті, що живе неподалік зі своєю бабусею, вона заварить чай із бузини, а на хліб намастить ще варення з персиків — Тоня закрила його спеціально для хлопчика.

Коли дівчина заледве приїхала сюди — в маленьке село далеко-далеко від міста, їй здавалося, що надовго вона тут не залишиться. Ось тільки набереться сил, відпочине від навчання й роботи, присвятить себе творчості, приведе до ладу старий прабабусин сад — і продасть цей будинок. Нехай цей період стане такою собі її особистою казкою. Оазою серед пустелі робочих проектів, дедлайнів, суперечок із керівництвом і підлеглими та її особистих невдач.

Нехай тут просто будуть її мольберт, фарби, маленький ескізник, багато рецептів варення, салатів і випічки, пару книжок із віршами та про сад — і рік спокою.

Але рік закінчився три місяці тому, а Тоня все ще була тут. І все ще нікуди не збиралася.

Сусідка тітка Сяня навчила її вишивати — розповідала, що Тонина прабабуся вишивала краще за всіх у селі. Шкода, що не збереглося жодної сорочки й сукенки, які вона оздоблювала, — лише один старий рушник, який вона подарувала сусідці на весілля. А дівчина вчила сільських дітей малювати. Улаштувала вечірні читання для молодиць. Записувала в товстий нотатник розповіді старших людей, а на диктофон — їхні голоси й пісні.

Навчилася розпалювати грубку й підрізати трояндові кущі. На її тоненькому обличчі знову стали помітними щоки — як у дитинстві. І рум’янець, який завжди так тішив її батьків.

…Гроза гуркотіла все більше, у шибки посипало градом. Тоня вже майже приготувала тісто й потяглася за родзинками та ваніллю.

Телефон задзвонив так несподівано, що дівчина ледь не випустила з рук скляночки зі смаколиками. Їй так давно ніхто не дзвонив. А ще вона боялася розмовляти телефоном у грозу. Звісно, цей страх був безглуздим, як і більшість її страхів, від яких вона намагалася звільнитися тут, у своїй маленькій казці. Краще вигадати якусь іншу причину не брати слухавки.

Вона з осудом глянула на апарат і сказала йому: «Ти ж бачиш, я зараз готую. Якщо я розмовлятиму, то зіпсую пиріг. Я не можу робити дві важливих справи одночасно».

Але це не допомогло, і телефон продовжував настирливо дзвонити. Тоня таки схилилася над ним, щоби дізнатися, кому вона раптом стала настільки потрібною.

На екрані висвітився номер її колишнього колеги — того, з великими амбіціями. Напевно, він нарешті пішов із роботи й почав щось своє. Мабуть, улаштовує вечірку — він любить робити все з великим розмахом, щоб усі ним захоплювалися й аплодували йому. Краще відмовитися зразу.

— Так, пане Сергію.

— Тоню?

— Так, це я.

— Привіт… Ти зараз вільна?

Дівчина потерла рукою чоло й одразу взялася його витирати від борошна фартушком.

— Чи вільна я? Ні, зовсім ні. Я дуже зайнята. У мене зараз… важлива справа. Я готуюся до… зустрічі. Важливої зустрічі.

— Ну, я не мав на увазі зараз… А взагалі. Я тут фірму відкрив…

«Яка ж я все-таки здогадлива!» — промайнуло в неї в голові.

— …І шукаю хороших спеціалістів. Кращих за тебе я наче й не знаю… «Тільки не треба!»

— Я подумав… порахував… Пам’ятаю, ти хотіла взяти рік «канікул» чи як ти там це називала. Рік минув. Ти готова повернутися до справжнього життя?

— До, перепрошую, якого життя? — вирвалося в Тоні.

— Ну, я мав на увазі, — тон пана Сергія різко змінився на улесливий, вкрадливий, — я мав на увазі, що ти можеш більше… Що не варто заривати себе десь у провінції…

— Пробачте, але мені треба бігти, — знову не встигла прикусити язика дівчина.

— Ти подумаєш?

— Неодмінно, пане Сергію. І вітаю вас із новим починанням.

— Дя…

Тоня вимкнула телефон і взялася виливати тісто на дечко. Її улюблений сирний пиріг — утіха й заспокоєння в бурю. У будь-яку бурю.

Молода господиня вже встигла звикнути до всього справжнього й вартісного, що було тут. До днів, які вона могла проживати, відчуваючи кожну мить, кожну секунду. До вечорів, які не пролітали, як подих весняного вітерця, а які тривали. Інколи занадто довго, але переважно — просто достатньо для того, щоби встигнути насолодитися їх закінченням. Вона звикла до людей, природи. І до маленького Муркотика, який прибився до неї цієї зими.