Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Літня жінка місить тісто на хліб. Коло неї стоїть зовсім юна дівчина, також закутана в особливий кухарський хіджаб, спокійна й заслухана у щось своє. Тут, у Стамбулі, багатий вибір звуків — і кожен може вчути свою мелодію.

Угорі світяться мінарети Блакитної мечеті, поруч яскравіють світла в крамничці тканих килимів під назвою «Гарем», під столом ходять ліниві кішки. Француз, галантно попрощавшись, пішов, і за сусіднім столиком примостився інший турист. Помітивши, як я з усміхом розглядаю кішок, що жадібно дивилися на нього, він кинув великий кусень картоплі на долівку. Муркотики затишно ласують, мружачи очі. Я аж тепер зауважую, які низенькі тут столики й стільчики — немов у дитячому садочку.

Турист за столиком навпроти починає гучно сміятися — ми не можемо стриматися і починаємо сміятися разом із ним.

Мені раптом хочеться фісташкового морозива, а Жульєн просить якусь уже четверту склянку чаю і каже «дякую», наголошуючи останній склад. Мені цікаво, чи сумує він тут за своєю французькою. Я сумую за своєю мовою, і мені дуже хочеться прочитати йому щось нею. Я розповідаю йому про Тараса Шевченка. Як він малював «графіті» на сусідських хатах і плотах; як був кріпаком; як його викупили художники, помітивши неймовірний талант юнака; як він був революціонером, через що знову став підневільним; як він пояснив те, що перестав малювати, давши товаришу прочитати свої вірші… Жульєн усміхається, його очі горять. Він каже, що тепер прочитає все, що знайде про цього «хлопця». Я забуваю розповісти йому, як уплинула на творчість цього великого українця революційна «Марсельєза», а потім ми починаємо говорити про щось інше, і я думаю, що Жульєн і сам до цього дочитається, якщо насправді захоче.

Він узагалі любить революціонерів. А ще каже, що не вірить у талант, але вірить у любов: коли ти щось любиш, то не можеш цього не робити; а постійна практика приносить зрештою ті результати, які люди зазвичай приписують згодом талантам.

Починають співати муедзини. Жульєн запитує мене про музику, я відповідаю, що граю щонеділі в церкві. Потім розповідаю, що для мене означає справжня віра в Живого Бога. І чого я не вірю в релігію й номінальну приналежність до неї.

Ми йдемо сутінковим містом, де так багато котів, музики, морських пахощів, так багато історій. Нагорі світять місяць і зірки, трохи нижче — тепло-жовті ліхтарі. Я думаю про Джошеву гітару. Про своїх рідних, про те, як добре, що у світі стільки доріг. І що зорі всюди однакові. І як чудово, що є місця, де так смачно варять каву.

Я стояла на березі прохолодного осіннього моря й усміхалася. Коло мене на дерев’яній лавці стояв термокухлик із недопитим зеленим чаєм. Я дивилася на море й геть забула, що змерзла й хотіла пити.

— Ти любиш, як шумить море? — маленький хлопчик, що вовтузився з мушлями та холодним на дотик піском неподалік, підняв на мене свої блакитно-зелені очі й дивився якимсь нетутешнім поглядом.

— Люблю, — відповіла я й усміхнулася.

Усміхнулася тому, що — ні, звичайно, я йому про це не сказала — дуже люблю розмовляти з дітьми. Вони завжди зайняті чимось таким важливим: бавляться, будують піщані замки, збирають мушлі, сміються, бігають і водночас непомітно для всіх ростуть і дорослішають. Вони кажуть дурниці, які чомусь завжди мають сенс. Принаймні, дарують радість слухачам. Мені — то вже однозначно.

Я хотіла розпитати хлопчика про його ім’я, його батьків і домашню собаку чи кота, хоче він стати моряком чи принцом, і — зовсім по-дорослому бездарно — що він тут робить. Але дитина з очима кольору осіннього моря заговорила першою.

— А ти любиш, коли тихо?

— Люблю, — я знов усміхнулася. — У тиші дуже приємне відлуння.

— У тиші не буває відлуння, — насупився малий.

— Його не всі чують, але воно буває. Якби ти захотів, то почув би неодмінно.

— Де? Я ніколи не чую тиші. Я живу біля моря, ти ж бачиш.

— А й справді. Біля моря не буває ні тиші, ні її відлуння. А ти був колись на горі?

— Ні. Я живу біля моря, ти ж бачиш, — повторив малий.

— Колись ти неодмінно виростеш і побачиш гори. Вони дуже красиві.

— Ти любиш гори?

— Дуже.

— Більше, ніж море?

— Інколи мені здається, що так.

— Тому що там можна чути тишу?

— Так… А ще тому, що там можна чути її відлуння.

— Як?

Я присіла й принишклим голосом почала нашіптувати маленькому хлопчику чарівний рецепт, як можна почути відлуння тиші. Він слухав зосереджено, розплющивши широко свої неймовірні очі.