Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Найцікавіші думки часто ще навідували її саме тоді, коли вона тримала в руках горня, бокал чи філіжанку, наче ці маленькі вмістилища рідини були якимось магічним магнітом. А це бувало не так уже й рідко: щойно прокинувшись, вона сонно випростовувала ноги, знімала чоловікову руку, що обплітала її тіло, цілувала його в ніс, дивилася, як він морщиться, а тоді, усміхаючись, ішла до плити заварити собі м’ятного чаю: велика кімната, що слугувала їм і вітальнею, і спальнею, переходила відразу в кухню, і сидячи за барною стійкою, Віра могла водночас слухати мирне чоловікове посапування і розглядати котів і квіти за вікном.

Потім вони виїжджали зі свого маленького селища, і вона завжди заварювала каву на двох у паперові горнятка в дорогу. Поки чоловік вів машину, Віра милувалася вранішньо-зворушливими краєвидами за вікном, слухала рок-н-рол і… думала цікаві думки, забуваючи зловити бодай котрусь за хвоста.

Велике місто виглядало з-за котрогось мальовничого пагорба, і Віра якось підсвідомо згорталася в клубочок, затуляла краще шию шарфиком і виставляла голочки, наче їжачок. Віра не любила великого міста та його сірості.

Але чоловік висаджував її біля самого центру та їхав заробляти гроші. А їй до роботи залишалося ще цілих дві години. Вона могла, звісно, спокійно відлежати тих дві години вдома на канапі, але яка чуттєва жінка (на противагу розумному чоловікові) втрачатиме можливість ранкової майже прогулянки, ну добре, проїжджанки з коханим, а потім тлумитися в переповненій маршрутці лише заради того, щоби поспати зайвих дві години?

Тільки-но Віра заходила до улюбленої, хоча зовні й непримітної, кнайпи й сідала за вподобаний столик, який щоранку в такий час пустував, ніби дожидаючи саме її, оце відчуття внутрішньої зіщуленості, яке виникало при в’їзді до міста, розвіювалося за чайною парою і тануло між запахами свіжих млинців і круасанів.

Поторсаний диванчик шоколадного кольору по-домашньому поскрипував, коли вона вмощувалася на ньому. Знайомий офіціант підморгував, улюблена офіціантка підбігала перекинутися словом про те, що вже зійшло на клумбі і який новий фільм зворушив до сліз. Вони бачилися лише позавчора, коли Таня була на своїй попередній зміні, але їм завжди було про що потеревенити.

Віра замовляла лате і сирник, діставала із сумки книжку, смачно розгортала хрумкі сторінки й занурювалася в інший світ, не помічаючи навколо нічого. Їй думалося легко, попри сигаретний дим, що починав клубочіти в сусідньому залі, попри гучну музику й дзеленькотіння китайської забавки зі сріблястим звуком на дверях.

А далі була робота, і між нею теж багато думок, і чаю, і кави з цинамоном. Але коли піклуєшся про клієнтів, не можна відволікатися на цікаві думки. І це добре. Бо в робочий час цих думок була навала. І Віра просто не встигла би всіх їх додумати до кінця.

Увечері, дорогою додому, вони з чоловіком розмовляли про день і слухали блюз, і сміялися, і їм було добре. А приїхавши, готували разом глінтвейн, виходили на вечірню терасу, куталися в плед і розгойдувалися на гойдалці для двох. Їй м’якнули коліна від почуттів. Вони розглядали зірки й мовчали. Тоді цікаві думки теж приходили, але вона не могла в такі моменти їх записувати. І озвучувати теж не могла. Віра боялася порушити священну тишу, перебити цвіркуна, недослухати музику сфер, зробити щось таке, що сполохало б зачаровану мить. Віра принишкло схилялася підборіддям на сильне чоловікове плече й морщила чоло, щоби відлякати розумні думки й сповна зануритися у прохолоду вечорової казки.

День затихав.

Інколи Віра казала собі, що могла б написати найцікавішу книжку з філософії, але так ніколи цього й не зробить, бо миті, коли думки приходять до неї, виявляються ще й незвичайно красивими митями, які хочеться відчувати, проживати, якими насолоджуватися, під які танцювати, заплющивши очі, і так, із заплющеними очима, сидіти, а не занотовувати якісь там філософські вислови в записнику. А ще такі миті найкраще запивати чимось гаряченьким… Наприклад, поцілунком.

— Ого! Який ти молодець. Мені дуже пощастило з чоловіком, я тобі вже казала?

Я відриваю очі від книжки й шукаю поглядом джерело такої життєствердної фрази. На сусідній лавці, у скверику коло головної площі міста, сидить молода пара, а коло них, у возику, симпатичний малюк скрутив ручки в дві дульки й пробує на смак кожен пальчик по черзі.