Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

До кімнати саме забігла рум’янощока Євангелинка — найкраще підтвердження маминих слів.

Юстина усміхнулася малечі й узяла до рук гаряче горня — це завжди її заспокоювало. Вона згадувала Оленчині слова, сказані колись давно. Коли вони з Тимофієм зібралися продати квартиру в місті та переїхати жити до села, з них часто кепкували друзі й крутили пальцем біля скроні, застерігали, лякали й усіляко відмовляли: а що, коли нічого не вдасться? а що, коли доведеться повертатися? а що, коли грошей не вистачить на купівлю нової квартири і ви залишитеся без даху над головою?

— Хай би й раптом не вдалося — але спробувати варто неодмінно! — запевнила їх тоді Оленка. — Якщо щось, поставите намет у нашій вітальні, я обставлю його вазонами, і вам буде здаватися, що ви в селі. Але лише після того, як ви спробуєте здійснити свою мрію насправді, а не так буцім! — сміялася вона.

Ле саме носила Євангелинку й свято, більше ніж будь-коли, вірила в дива. І все їм тоді вдалося — тож Юстина була схильна вірити подрузі. І взагалі, як вона зауважила, щасливі люди переважно були сміливими настільки, щоби вірити в утілення великих мрій — своїх і чужих. І навпаки: сміливці, які наважувалися йти слідом за мрією, були щасливими людьми. Ну а Ле — однозначно — була прямим доказом цієї теорії.

Після тієї розмови Юстина повернулася до села, перед тим навідавшись у книгарню і прикупивши стосик книжок, які давно хотіла прочитати і на які все бракувало чи то часу, чи коштів, й попросила чоловіка привезти їх після роботи додому. А ще — відмовилася від поїздки й сказала на роботі, що декілька тижнів попрацює дистанційно.

…Сьогодні їй було чим себе зайняти. Вона провела рукою по волоссю, зібрала рожеві пелюстки, що щедро насипалися туди з дерев, і усміхнулася чоловікові, який так зосереджено ласував наїдками. Тоді провела його на роботу, розвісила гамак поміж грушею і яблунею та вляглася на нього, поклавши подушку під голову і вкрившись картатим вовняним пледом. Щойно Юстина хотіла взятися за читання, як кицька вискочила на гамак і вляглася поруч, перешкоджаючи будь-яким спробам господині зануритися в книжку. За хвилю почав накрапати дрібний дощик — але ні її, ні кішку він не тривожив: густа крона дерев затуляла від дощу, а вітер так приємно розгойдував гамака! І лише коли дощ ущух, а вітер натомість піднявся, тріпаючи мокрим листям і розсипаючи бризками довкола, Юстина зі своїм рудим хвостиком пішла до хати — готувати обід і пекти коржики Тимофію до вечері.

І поки солодкий дух випічки гуляв кухнею, вона сиділа на витесаному чоловіком стільці й думала про те, скільки всього змінилося за останні роки. Якщо раніше їй неодмінно потрібно було, щоби Тимофій говорив із нею, слухав її історії, дивився її листівки — був із нею безперестанку, не зводячи очей і не кліпаючи, — то зараз їй вистачало думати про нього, дивитися, як його вправні пальці витісують щось із дерева, готувати йому сніданки та вечері й тримати його руку, коли сонце ховається за обрій. Вона навчилася виявляти свою любов піклуванням і тим, що просто була щаслива поруч із ним. І він це добре знав. Особливо через те, як він сам зізнавався, що в будь-яку пору року, за будь-якої погоди, у будень чи у свято вона вставала за півгодини до його пробудження й готувала йому сніданок.

Юстина не знала, що буде далі — чи справдяться її очікування, чи вдасться Тимофію розвинути власну справу, чи навчаться вони згодом обробляти свою землю, чи випаде їй ще нагода поїхати до Калькутти, — але це її зараз не хвилювало. Тут, на її кухні, у саду, в затишній спальні, у маленькому кабінеті-бібліотеці на горищі, на веранді й у вітальні панував спокій.

«Знаєш, Ле, — писала вона електронного листа своїй подрузі-натхненниці, — у місті якийсь безперервний потік думок-думок-думок. А тут натомість безперервний потік вдячності-вдячності-вдячності. Й довіри. Саме тут до мене прийшло усвідомлення, що Творець, Який піклується про смішних зелених синичок і непривітних чорних граків, не забуде й нас. То навіщо мені хвилюватися?»

У відповідь Оленка надіслала малюнок — безтурботного беззубого малюка, що сидів на великій перині, схожій на хмаринку, і малював якісь закарлючки на карті світу. За мить надійшов ще один лист від Ле, там був малюнок Євангелинки — квіточка для тітоньки Юсі.

Юстина спробувала попрацювати, але її улюблена муркотлива нахаба пробралася до кабінету, вискочила на стіл і вляглася на клавіатурі, ліниво примруживши очі. У саду була справжня весна — хто в таку пору сидітиме перед монітором?