Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

А на язиці залишається післясмак теплої шоколадної любові.

Я роблю все так, як ти казала, Лізо. Як говорили літні британські леді з хорошим почуттям гумору та збереженим рум’янцем на щоках і вогниками ув очах. Щоразу, коли починаю хвилюватися, умикаю паузу, йду на кухню — не важливо, вдома я чи на роботі — і заварюю собі чаю. На кожній кухні, до якої я маю доступ, є керамічні чайнички з красивим візерунком на опуклих стінках. А потім я грію пальці до гарячого кухля, п’ю напій, не поспішаючи, і читаю щось із Псалмів.

Мені бракує тебе, Лізо. Я б заварила тобі чаю, ти б сиділа на високому стільці й розхитувала ногами. І сміялася б з моїх нещасть трохи ущипливо, але так щиро, що вони й мені самій переставали б видаватися хоч трішки значущими.

Але тебе нема, і я читаю котрийсь псалом — завжди відкриваю книгу наосліп, — а ще часом перечитую твої листи-щоденники.

Правда, дуже рідко, бо мені до горла підступає клубок. Мені дуже бракує тебе, Лізо.

«Інколи для щастя і внутрішнього спокою достатньо змінити перспективу. Усвідомити, що важливе і вічне, а що — дрібне й другорядне, попри свою терміновість. Мені часом здається, що земне життя — це приклади, домашнє завдання з математики. Коли думаєш про це — наче відсторонюєшся від проблеми, і масштаби її повертаються в правильне місце, перестають лякати ілюзіями, — пишеш ти, і я шепочу твої слова за тобою. — Що якесь там непорозуміння на роботі може означати проти спокою моєї безсмертної, вічної душі? Воно мине так швидко, що й зогледітися не встигнеш. То чи є сенс псувати собі настрій, вечір, позбавляти найдорожчих своєї усмішки й безтурботності? Натомість хвилюєшся, поспішаєш — і ухвалене рішення виходить на гірше, а недбало, нашвидкуруч зроблену справу доводиться переробляти. А дорогоцінний час невпинно спливає собі у вічність, і немає на ньому відбитку усмішки, відблиску щастя. Час, витрачений на хвилювання — завжди (і назавжди, безповоротно!) змарнований».

Я часто питаю себе, звідки в тебе так багато мудрості? Чому ти так багато смієшся? Чого ти вмієш пити чай і читати Псалми ще до того, як рознервуєшся? Як тобі вдається так усе передбачати? Як тобі вистачає мужності напоїти чаєм і ворога, і найнеприємнішого з усіх співробітників?

Лізо, чому ти так далеко? Чому ти так рідко пишеш мені листи? Я знаю, у тебе є твої індійські безпритульні, над тобою щоночі белембаються протимоскітні балахони, ти купуєш сандалі на вулицях і заплітаєш квіти у волосся замурзаних дівчаток. І я знаю, що ти там щаслива.

Зрештою, ти умієш бути щасливою всюди. Я — ти знаєш — так не вмію. Але роблю все так, як ти казала, Лізо. Я ще не навчилася не хотіти скупити всю нову колекцію в нашому улюбленому бутіку (ти ж його пам’ятаєш, чи індійські сарі витіснили з твоєї пам’яті всі ті чарівні сірі кардигани, синьо-зелені джинси і теплі шарфики кольору морської хвилі? а ще ж туфлі, прекрасні шоколадно-апельсинові туфлі на високих і на вигляд дерев’яних підборах!), зате вчора я не втрималася і зайшла туди, купила чудовий пояс і три берети — і все-все віднесла в інтернат, дівчаткам. Знаю, не варто хвалитися милосердям, просто хочу, щоби ти пораділа за мене. І раз уже я не стрималася, то скажу ще: вчора спустошила пів-полиці улюблених книжок і теж віднесла дітям. Ти ж радієш, Лізо?

Я ще не навчилася не хвилюватися на роботі, усміхатися нескромним і невихованим пасажирам у вранішній електричці. Але я п’ю багато чаю і вожу з собою Псалтир у сумці. А інколи навіть термос. Шоколаду їм менше. Бо щотижня відвожу його в притулок. Діти звикли, бо ти так робила. І не мусять страждати тільки тому, що ти поїхала в свою Індію, правда ж?

Знаєш, Лізо, я дуже сподіваюся, що, коли я постарію, у мене все ще буде рум’янець на щоках і вогники в очах. Я питиму чай і читатиму Псалми не тому, що хвилююся, а просто тому, що настала п’ята година по обіді. А ти приходитимеш у гості. Така мила літня леді в капелюшку й трохи дивацькій індійській шалі довкола плечей. Обіцяй мені, що так і буде, Лізо.

У коробці з-під взуття, обклеєній красивим брунатним папером і обв’язаній старою мотузкою, було чимало старих, пожовклих паперових листів, записок і листівок. І поки чоловік переглядав щотижневі газети, Марія робила собі гаряче какао, вмощувалася на м’якому кріслі біля торшеру, навмання діставала якийсь листок із коробки і читала зі сльозами на очах. Колись давно вона впорядкувала всі листи, неначе хотіла намалювати карту свого епістолярного життя. Потім щось знову переплуталося, щось потрапило до окремих тек: різдвяні листівки, вітання, записки від учнів. Але поміж тими всіма скарбами були ті, які Марія склала окремо і якими особливо дорожила. Адже в них була ціла історія; її особиста.