Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

— Ну, з аптеками в Україні повний порядок.

— В Україні? — уточнив віцик. — Ви говорите «в Україні?»

— А як треба говорити? — дещо агресивно уточнив я.

— Та ні, нічого. Я так спитав.

— З точки зору граматики «в Україні» — це правильно, — прийшов на допомогу Франкенштейн.

— Хай буде так. Але навіть якщо «в Україні» повний порядок з аптеками, це не заважає робити бізнес. При правильній організації конкуренція не шкодить, а стимулює.

Логічно.

— Вова! — змолився я, коли ми нарешті опинилися в коридорі. — Навіщо усі ці розмови?

— Щоб ти уявив наші можливості. До речі, наш главар прислав за тобою власну машину. Це — велика честь. Отже поїдемо з охороною, як великі мужики.

Від ходіння скляними коридорами та розмов із дивними людьми у дорогих костюмах у мене звело спину, а пальці стиснулися в кулаки — приблизно як у Ірки під час злету. Я на собі відчував агресію тутешнього бізнес-середовища. Вона витала у повітрі і відкладалася в душі після кожної чергової зустрічі, викликаючи підсвідоме бажання вишкірити ікла. Тому полегшення, що його обіцяла поїздка в гольф-клуб, стало справжньою звабою, так що я навіть відмовився від обіду і, взявши речі, буквально потягнув Вовку до ліфтів. Їжа без настрою — не їжа.

Бетонні джунглі оточували нас з усіх боків — старі й новіші будинки, населені дивними мешканцями, на кшталт тих, з ким довелося познайомитись протягом дня. Чи то, може, в інших офісах сидять нормальні люди, а цих привезли невідомо звідки спеціально для мене?

Але так чи інак, ми залишали цей дурдом і відправлялися на природу — саме те, що потрібно моїй спухлій від вражень голові.

Кавалькада господаря холдингу складалася з трьох машин — перший джип нахабно розштовхував пробки, в другому — пикатому мерседесі на задньому сидінні їхали ми, а третя машина — теж джип — мотилялася у кількох сантиметрах від нашого заднього бампера, ризикуючи розбити його на першому ж світлофорі.

— А задня навіщо? — спитав я охоронця, який сидів поруч із водієм на пасажирському сидінні.

— Це прикриття. Якщо нас хтось підріже — він таранить. Або доганяє, якщо той почне тікати.

— У вас тут що, війна?

— Буває. Минулої зими я в задній машині працював, а шефа підрізала дев’ятка. Ми її бампером вдарили, так той почав тікати. А у нас морда розбита, крилом по колесу шкребе — не поганяєшся. Ну я й відкрив вогонь. А що було робити?

— І як, зупинили?

— Та ні. Не пощастило трохи. Куля зрикошетувала об каналізаційний люк і попала в мужика на тротуарі. Відстрілила йому яйця.

— Серйозно?

— Серйозно. Такий кіпіш піднявся. Службове розслідування. Добре, що у мене тоді пістолет був законний, то тільки забрали корочку на нього.

— А зараз пістолет без корочки?

Охоронець тільки мовчки звів брови.

— Це тобі не Київ, — зауважив Франкенштейн.

Хлопці хихотнули.

— А що ви маєте проти Києва? — не зрозумів я.

— Та нічого, все нормально, — поспішив заспокоїти Вовка. Охоронці про всяк випадок принишкли.

— До речі, — я показав у вікно, де на площі височів пам’ятник засновнику міста. — Ви знаєте, де похований Юрій Довгорукий?

— У Києві, — відповів ерудований Франкенштейн. Наші супутники перезирнулися. Мабуть, не вірили.

— Отож.

— До речі, ти знаєш, планування старої Москви до болю нагадує Київ. І річка, і пагорби. У нас навіть свій Поділ був, — Вовчик, як це не дивно, був справжнім патріотом свого міста і глибоко цікавився історією. — У мене взагалі складається враження, що Довгорукий намагався збудувати тут такий собі маленький Київ.

— А чому це маленький? — раптом образився водій.

— Вас тоді ще не було, — відповів я українською.

А Вовчик спокійно пояснив:

— Тому що Київ уже стояв майже тисячу років. Та й річка тут меншенька. Так що вийшла зменшена копія.

— А син його потім спалив оригінал.

— Було й таке, — погодився Франкенштейн.

На п’ятнадцятому кілометрі Волоколамського шосе кавалькаду несподівано зупинили на посту ДАІ. Я визирнув у вікно. До машини наближався міліціонер, озброєний автоматом. Охоронець, який сидів на пасажирському сидінні, теж слідкував за ним, і щойно той перейшов на сторону водія, тихенько привідкрив свої дверцята, витягнув з-за пазухи пістолет і обережно поклав його на асфальт поруч із машиною. Після цього із незалежним виглядом склав руки на колінах. Ніхто в салоні навіть вухом не повів — певно, звикли до подібних трюків.

— Ваші документи!

Водій через вікно подав корочку в картонній обкладинці. За форматом мені здалося навіть, що це не права, а якесь посвідчення.