Галина Вдовиченко - Бора

І ти нарешті даси раду з тим домом. Мені подобається, яким він стає при тобі.

Ти прочитала про моїх бабцю з дідом, і, мабуть, подумала: знову брешеш, який же ти лемко, Гордію, якщо вони прибули до Львова з далекої Калуги і створювали тут сучасний завод? Але і це є правда. Правда часто виглядає брехнею. Мої батьки взяли мене у сім’ю, коли померла самотня жінка, що працювала на їхньому заводі — „місцева“, казали приїжджі. Це була моя мама. Від мене ніколи не приховували, що у мене була рідна мама, і хто вона була, і хто її рідні — принаймні ту інформацію, яку вони самі мали, мої другі батьки, такі самі мені рідні. Коли я був підлітком, до нас приїжджала гостя з Польщі — пані Марія. Вона й розповіла мені те, чого я не знав про свою іншу бабцю, про мого діда-художника Никифора, але я на той момент вже був інший і доволі байдуже сприйняв цю історію, тим більше, що у своїх паперах знайшов лист за іншим підписом — Епіфаній Дровняк, наплутала старенька, вирішив я. Виявилось, не лише дід, але й батько мій теж був лемком, переселенцем з Польщі, з Лемківщини. Але ти мене знала вже як представника заводської „династії“, якщо ти пам’ятаєш цю деталь взагалі. Але то таке. Довга історія, схожа на роман, описувати щось подібне — твій хліб, я ж не письмака.

Я не надто й хотів, аби ця історія з дідом випливла на поверхню, вона моя, особиста. А то бовкнув напідпитку, а воно й понеслося.

Малюнки діда, їх там не більше десяти, на горищі, у скрині. Там усього багато — і від нас, і від наших попередників.

Ну що ще?

Для чого я приходив? Для чого я повернувся у цей дім? Для чого я приходив у цей світ? Ну точно не для того, аби щовечора самому лягати спати у великому будинку і щоранку поспішати на нараду нашого славного, найбільшого та найуспішнішого на Західній Україні рекламного агентства. Продав авто, віддав дім у надійні руки. Все!

Ганна Петрівна теж тобі казала правду, лише трохи забігаючи наперед. Я її попросив. Я справді мав бути вже далеко. Затримався біля вас. Завтра вже буду у Польщі. Мій велосипед давно готовий, давно чекає. Може, я приходив у цей світ задля тих років, що лишились попереду? Може, це і буде період справжнього мене? Шукати себе у мої роки, може, й соромно, але ж гірше від цього — лише примиритися з тим, що не твоє, і нічого вже не шукати.

Ще одне. Івану Івановичу я усе розповів. Як тобі зараз, може, трошки більш докладно, бо відповідав на його запитання. А він мені на це сказав латиною, і сам же (ну ти знаєш, як завжди) переклав: „Погане те рішення, яке не можна змінити“.

Погане — не погане, та все ж залишаюсь при ньому.

Я написав листа, незграбного та сумбурного, і завтра згадаю про щось важливе, про що тепер не згадав. Неймовірне вдалося тобі: я листів не писав вже сто років. А ймовірне — не вдалося. Але це все, Боро».

Заспана Божка кулею вилетіла зі своєї кімнати:

— Що сталося?

— Божко! — вже тихо повторила Бора. — Дай свій велосипед. Мені дуже треба.

— Та он він, у передпокої. Беріть.

— Як ти казала: де він живе? На тих дачах, що одразу за окружною дорогою? Який будинок, поясни.

Розумничка Божка усе піймала на льоту.

— Праворуч, другий, здається, гарніший, аніж решта. Та Альма ж буде! Не помилитесь.

Давно Бора не їздила велосипедом, а тут застрибнула, зірвалася з місця — як ніби шістнадцятирічна. Крутонула педалі — і «седона» пішла легко, слухняно, розуміючи її з півруху.

Будинок був порожнім, даремно вона тиснула на кнопку біля воріт. Чула на відстані дзеленчання — але ані собака не озивався, ні жодних інших звуків не було чути.

З-за воріт неподалік вийшов чоловік у вицвілій куртці, за спиною у нього гавкали пси, він причинив хвіртку, не випускаючи собак, — і Бора побачила Альму.

— Альмо! — гукнула вона.

Та радісно завищала, упізнавши її.

— Вам кого? — запитав чоловік.

— Я Гордія шукаю.

— Шукайте тепер вітра в полі, дівчино, — хмикнув чоловік, нагадавши Борі подібну манеру Гордія.

— Спізнилась, — констатувала вона.

— Вже години три як поїхав.

— А коли вернеться?

— А хто ж його знає, коли. Він мені не доповідав. Стахур має знати, — чоловік кивнув убік дому, — товариш його, господар дачі. Маєте телефон?

— Не маю, — сказала Бора. І згадала про уривок газети, запханої у кутик дзеркала. — І телефон Гордія дайте.

Чоловік глянув на неї здивовано, але нічого не сказав.

Бора від’їхала так, аби тому чоловікові не було її видно. Рука ще тримала тепло від голови Альми — Бора просунула руку за ґрати воріт — почухала собаці між вухами на прощання, Альма примружилась і тихо заскавучала.