Галина Вдовиченко - Бора

— «Швидку», — каже Бора знесилено, відчуваючи, як починають боліти прокушені пальці. — Треба викликати «швидку».

— Не треба, — Гордій із зусиллям підводиться на одному лікті. — Щойно візьмеш до рук телефон, я йду звідси.

Він ледве вимовляє слова.

Нікуди б він не пішов, просто не зміг би вийти за поріг, але Бора його послухалась.

— Ти! — вибухнула вона плачем. — Ти! Ти!

Іван Іванович мусив виставити її на кухню — зроби собі, дитино, ванночку для рук, тепла вода зі шматочком коричневого господарського мила, а тоді зеленкою. І все пройде, ось побачиш, все минеться. А ми з Гордієм поговоримо, добре?..

І вона пішла. А на зворотному шляху, тримаючи перед собою залиті зеленкою руки, почула під дверима:

— …один день, — голос Івана Івановича, — ти думай лиш про один день, про сьогодні, не заглядай у завтра…

Бора зупинилась.

— «Сьогодні живу так», — скажи собі. — «Сьогодні — ні». А завтра знову: сьогодні живу так. А далі сформується звичка, ти тільки дай їй зміцнитися, дай закріпитися.

— Ну то сьогодні я більше не п’ю, — обіцяє Гордій.

— Можна не конкретизувати, — не вловлює іронії Іван Іванович, — просто подумати: сьогодні — ні. Ти знатимеш, що це означає.

Гордієве самітництво у кімнаті з двома виходами часом виглядало як добровільне ув’язнення. Він зрідка виходив у передпокій, спускався кількома сходинками у нижню частину дому; а коли вибирався на вулицю — то вже надовго. Через другі двері, просто з кімнати — на маленький кам’яний приступок, у траву, де під парканом хитаються на високих стеблах бузкові осінні квіти. Обходив будинок з іншого боку — часом Бора бачила з кухні, як його непроникне обличчя та недбало висаджена на маківку шапочка пропливають під вікном, а на віддалі, під парканом гасає активна Альма, відволікається на щось, а тоді кидається наздоганяти господаря. Він брався за роботу у своїй майстерні під дашком, працював до сутінків, мовчки, не підтримуючи жодних розмов. Іван Іванович з Ганною Петрівною йому не заважали, вони були занурені у своє. У Гордія виходили кумедні дерев’яні звірятка, які зручно лягали б у дитячу долоньку, вони були позбавлені надмірної деталізації, але одразу було зрозуміло, що це — ховрашок, це — борсучок, а це — білка. Він різав їх з бруска, вишикував у ряд. А Божка запевняла, що якби він захотів, міг би жити з того.

— Я просто впевнена у цьому, — присьорбувала вона чай на кухні. — Його іграшки мали б неабиякий попит.

— Звідки ти знаєш? — не сприймала її заяви на віру Бора.

— А Інтернет на що? Усі ці сайти та форуми? Я там частий гість! — Божка торкається пальцем довгого саморобного кульчика у вусі — пластиковий прямокутник із силуетом кота, хитнувшись, повертається на місце. — Я роздивилась там, що й до чого і хто що виставляє на продаж. У нашого Гордія іграшки особливі, їх немовлятам купуватимуть, аж гай гудітиме, тим, у кого зуби лізуть. Натуральне дерево, не якась там хімія. І ви, Боро, швидше пишіть, я вже знаю, куди ми вашу книжку пропонуватимемо. Ви ж у цьому, я думаю, вибачте, нуль. Але вам воно й не треба. Ви пишіть.

Вночі за ноутбуком Бора чула, як Гордій гарчить. Ледь чутно. У подушку… В домі не було ані краплі спиртного. Для того, аби його здобути, треба було вийти за хвіртку, і Гордій кілька разів до неї підходив, навіть брався за край, але, вчепившись у решітку, в міцно пригвинчену табличку «Об’єкт перебуває під охороною агентства „Гордіїв вузол“», стояв там кілька хвилин і повертав назад, у свою кімнату.

Лідія вже третій день не вибиралася до Львова зі Стрия, у них там утворився лазарет — усі грипували. Божка теж не приходила — батьки приїхали і знову пакували наплечники, аби летіти вже у протилежному напрямку.

Одного ранку Бора спустилась на кухню — ще й темно було за вікном — намагаючись ступати нечутно, аби нікого не розбудити.

За столом сидів Гордій, пив чай з горнятка з півнем та куркою. На сусідньому кріслі лежав, скрутившись, Кіцмань. Його тарілка була чистою, Гордій вже встиг його погодувати.

Бора провела рукою по ґудзиках халата, мовчки взяла керамічну чашку, налила заварки, додала гарячої води й сіла навпроти.

Гордій теж мовчав.

Мовчав і дивився на Бору. В його погляді вже не було тої лякаючої байдужої відстороненості, з якою він проходив під вікном у своїй дурнуватій синій шапці. Він повертався до того Гордія, якого вона знала. Він глибоко пірнув і довго-довго тримався під водою, а їй залишалось, затамувавши дух, із завмиранням серця спостерігати з берега за поверхнею ставка — коли ж нарешті голова пірнальника покажеться над мертвою поверхнею.