Галина Вдовиченко - Бора

Пили чай мовчки, і мовчання об’єднувало їх.

— Моя робота? — нарешті озвався Гордій, показавши поглядом на її руки у плямах зеленки.

— Ні, це Кіцмань. Звар’ював, тварюка.

Гордій видихнув іронічно-гірким «хм»:

— Я відроблю. Куплю тобі морозива, скільки скажеш.

— Я не їм морозива.

— Чому?

— По-перше, не люблю… А по-друге, вже немає значення після такого «по-перше».

— Ніколи не зустрічав жінки, яка не любить морозива, — знову хмикнув Гордій. — Давай ще чаю зроблю. Хочеш? В рахунок майбутнього відробляння.

— …Одного разу, — сказала Бора, подаючи йому свою порожню чашку, — це було давно, я об’їлася морозивом і після цього дістала до нього стійку відразу. А потім відраза перетворилась на байдужість. Хапнувши через край, ризикуєш радикально змінити смаки.

— У деяких випадках тільки на це й залишається сподіватись.

— Зараз, — сказала Бора, і зникла за дверима. — Дивися, — сказала, повернувшись за декілька хвилин, — дивися, що знайшла, — вона розгорнула енциклопедію: — Ось так виглядав Гордіїв вузол, бачиш? Ось він. Кінців не знайдеш. А чому? Бо це не просто вузол; насправді це символ єдності усього сущого. Так у житті усе скручується разом, що годі розібратись, де початок, де кінець і як з того виплутатись.

Гордій мовчав, просто слухав.

— Був ще один спосіб розв’язання цієї загадки, — не зупинялася Бора. — Більшість істориків, письменників згадують цю легенду так: Олександр Македонський підкорив столицю Фригії, увійшов до храму, придивився до прославленого вузла на ярмі селянської фіри, вихопив меча та одним ударом розрубав вузол. Так?.. Але був один свідок, якого майже ніхто не згадує. За його свідченням Олександр Македонський не рубав вузла. Уяви, Гордію! Не рубав. Він вивільнив ярмо — просто витяг з вузла кілок, яким кріпився яремний пасок.

— І що з того? — Гордій пробує усміхнутися.

— Усі ми вміємо зав’язати так, що не знати, як з того виплутатися. Але одні ще більше заплутуються. Інші рубають вузол. А ще інші знаходять кілок.

— Хм! То що ти хочеш сказати? Шукай кілок, Гордію?

— Нічого більше, я вже сказала.

— Шукай кілок, — сам до себе повторює Гордій.

Вони розмовляють дуже довго. Іван Іванович не заважає. Встав — зазирнув було до кухні: «Я у саду» — і нема його упродовж години, без кави, без чаю, без сніданку. Аж поки Лідія не приїхала.

— Що з тобою? — затримує Лідія погляд на Гордієві. — Що сталося?

— Хворів.

Бора ловить себе на тому, що намагається помітити щось особливе у їхній розмові, у поглядах, якими вони обмінюються, в інтонаціях. Щось має підтвердити її думку, яка не виходить з голови після тієї ночі, коли рипнули двері у кімнаті Гордія і силует Лідії ковзнув поруч. Вони добре приховують свою таємницю, Бора нічого особливого не помічає. Лише енергійну готовність Лідії керувати ситуацією та іронічну манеру Гордія не сприймати Лідії у цій ролі.

Він так нічого й не розповів їй про той вечір, коли мало не помер.

І Бора не поділилась з подругою тим, що сталося. Можливо, тому, що побачила — він не хотів про це розповідати.

Це був перший за тиждень вечір, коли вони знову зібралися разом. Лідія залишалась до завтра, Божка довго не знімала дивної шапочки-хатинки з виплетеним на чолі віконечком — вже йду, мовляв, вже йду, аж нарешті стягнула її з голови — залишилась.

Де він працював? — намагається згадати Бора. Звідки пішов? Одного разу обмовився — здається, коли лагодив кран на кухні — що був топ-менеджером у рекламному агентстві. Так, справді, і Лідія казала про це у кав’ярні. Він ще порадив назвати роман «Роба». Бора «Роба». Піар-менеджером був. Стовідсотково. Але ж про це йому розмовляти нецікаво. А цікаво про птахів, які за п’ять хвилин до перших сутінків летять над будинком тривожними зграями; про те, що Альма розуміє людську мову, а ще більше — інтонації, навіть краще розуміє, аніж людина. Це йому важливо та цікаво, а що з ним буде завтра — ні.

Але ж і про себе дещо говорив. Не бажаю, казав, брати участі у цій пацючій гонитві. Зробив зусилля — і вистрибнув за межі бігової доріжки. Свобода! — І що тепер? — запитала Бора. — Тепер сам вибираю, в якому напрямку та з якою швидкістю, всупереч тому, хто пускає нас по колу й заохочує штовхатись та лізти по головах. Тепер можу й зупинитись, і то надовго, а можу рвонути у протилежному напрямку. Я сам собі господар. У мене своя колія.

А сенс? Який в цьому виборі сенс? Ніякого, — відповідає він. Жодного. Тому і життя мені не миле. І не потрібне, даремно ти мене врятувала.