Галина Вдовиченко - Бора

— А ти що хочеш сказати?

І вона вибухає, вона дає собі нарешті волю, вона дозволяє собі вхопити його за сорочку на грудях, ґудзик відривається, дзвінко падає на підлогу, і Бора з жахом відчуває, що зараз заплаче.

Його руки притягують її до себе, вона чує запах чоловічого поту і рюмсає вголос, як дитина.

— …це я за Івана Івановича так перехвилювалась, — каже вона, заспокоївшись.

— Хм…

— Хай тут живе. Місце є.

— Ага.

— Як ти до цього рішення ставишся?

— Ти тут господиня, роби що хочеш.

— А ти що скажеш?

— Про що ми говоримо, Боро? Це зрозуміло й без слів. А ти знову — про що завгодно, лише не про головне. Кажи, що ти хотіла мені сказати. Кажи, Боро! От коли ти сорочку на мені подерла — оце була ти. Ну давай!

— Де Альма?

— Залишилась на дачі. Далі.

— Я маю подумати. Ти мене геть заплутав. Зараз. Ну так. То ти свій паспорт показав, щоб вони зрозуміли: господар на місці.

— Це зрозуміло й без слів.

— Ти… У тебе щось з Лідією було?.. Я чула, як вона виходила від тебе.

— Ми не спали, якщо тебе це цікавить.

— Чого я маю вірити людині, яка бреше через раз?

— Я зараз говорю правду. Запитуй, що хочеш.

— Як ти збираєшся жити далі?

Гримнуло у передпокої.

— Люди? Хто вдома є?

Божка на порозі:

— Піцу замовляли?..

В руках велика яскрава коробка, очі сміються, не помічає, що невчасно.

І закрутилося… До Івана Івановича їхали усі разом на Лідиному «Фольксвагені-гольфі»: Лідія, Бора, Гордій, Божка та маленький Митько. У палаті на двох Іван Іванович їв курячий бульйон на білосніжній серветці з гарної тарілки із позолотою, порожня півлітрова банка стояла на тумбочці, а навпроти нього, на вільному ліжку, сиділа Ганна Петрівна. Чистила йому апельсин.

— А то, може, зіграємо у «Вірю — не вірю»? — запропонувала Божка. — Ми тут у повному складі.

Веселилися-сміялися, пообіцяли нічого не рухати у саду, поки Іван Іванович не повернеться додому. А на зворотному шляху Гордій попросив пригальмувати на перехресті:

— Мені — туди.

— Ти не залишишся сьогодні? — запитала Бора.

— Я їду, — сказав Гордій. — Давайте, поки зелений.

Ззаду сигналили автівки.

— Куди їдеш? — не зрозуміла Бора.

— На острів Бора-Бора.

І вийшов.

— Що за жарти! — сказала Лідія, натискаючи на газ.

Лист лежав між двома диванними подушками на софі. Ввечері, стелячи постіль, Бора підхопила подушки разом, переклала на крісло, нічого не зауваживши, а вранці під ноги випав згорнутий навпіл аркуш паперу.

«Не бійся, я не він. Просто однофамільці, просто я маю два імені — одне з них занесено у документи. Я інша людина, Боро. Не та, яку ти знала в юності. Таке трапляється, людина може змінитися до невпізнання. У мене це трапилось тричі за життя. Після тебе, у період „Бубуйків“, ти б мене не одразу пізнала. Я не про зовнішність кажу, ти ж розумієш. Хоча і зовнішність тоді теж змінилася.

Друга переміна — коли я кинувся робити кар’єру, поставивши усе на цю карту. А третя — коли кинув усе, чого досягнув, і пішов тимчасово жити на дачу свого товариша й сторожувати у нього. Я вже мав бути далеко звідси, але ж не витримав — захотів подивитись, як ти на новому місці облаштовуєшся… Був Володимир-технар — став Гордій-музикант, а тоді Володимир-рекламіст, а тепер Гордій-дереворіз…

Я все чекав, що ти мене пізнаєш. Розумію, ми не пізнаємо своїх сусідів, коли зустрічаємо їх в іншій обстановці, не на своїй вулиці, а, скажімо, в іншому місті. Ми самих себе кількарічної давнини на випадковому фото у чужому альбомі не одразу пізнаємо і з цікавістю розглядаємо: диви, невже це я? За зовнішніми змінами людину пізнати не важко. Невпізнаваними нас роблять внутрішні зміни.

Але чомусь мені так шкода, що я, теперішній, викликаю в тобі сміх і сльози, а той, давній, щирий та незграбний у своїх почуттях та їхніх проявах, — не міг.

Цей дім твій. „Бора“ належить Борі. Подався на спокусу глянути бодай одним оком, яка ти зараз, як дім тебе сприйме, як складатимуться ваші стосунки, бо цей дім — він особливий, ти це вже знаєш, він сам вибирає, кого приймати, а кого — ні. Я навіть відчув однієї миті, що хотів би бути тут разом із вами. У такому собі Ноєвому ковчезі (пам’ятаєш, як ми бавились у потерпілих у всесвітньому потопі?).

Про дім. Щоб ти не думала, що я знову щось накрутив і брешу. Сім’я мого діда та бабусі приїхали до Львова ще до війни, цей дім дістався їм просто так. Їх тоді багато було — порожніх помешкань та будинків, заходь та живи. У будинку, який їм запропонували подивитись, усе було готово до зустрічі із новими мешканцями. Навіть теплий борщ стояв на плиті. Лише згодом вони зрозуміли, що це не їх, інженерів зі сходу, так гостинно зустрічали, це господарів так блискавично забрали з їхньої оселі.