Галина Вдовиченко - Бора

Ніхто вже нікуди не поїхав того вечора, навпаки, знову зібрались за овальним столом чаювати.

— Ви, Гордію, вчинили хоч і у відповідності до свого міфічного імені, але з точністю до навпаки, — зауважив Іван Іванович, беручись за цукерничку. — Раз — і діло зроблено.

— Не перебільшуйте, — Гордій слухняно сів біля Божки, у крісло, на яке вона йому впевнено показала рукою.

— Трохи перебільшую, — погодився Іван Іванович, — бо ж насправді гордіїв вузол розрубав Олександр Македонський. А зав’язав Гордій.

— Що є, то є, — підтвердив Гордій, — нам, Гордіям, у цій справі рівних немає.

— Я, відверто кажучи, розгубився, — далі вів Іван Іванович, подзеленькуючи ложкою у горнятку з чаєм.

— А з чого він його зав’язав, що ніхто розв’язати не міг? — втрутилась Божка. — Зі звичайної мотузки?

Гордій глянув на Івана Івановича, кивнув запитально: помагайте!

— З кизилового лика, — з помітним задоволенням повідомив Іван Іванович. — З такого дерева, що у вас в саду.

— Звідки ви знаєте? — здивувалася Божка.

— Дитино мила… Пам’ять стільки різного утримує у голові, сам дивуюся. І то зайвого! Того, про що можна було б легко дізнатися, подивившись за потреби у довідник чи енциклопедію. Так ні! Про кизилове лико чомусь пам’ятаю, а от куди запхав свої окуляри, пригадати не можу, хоча щойно тримав їх у руках.

— Он вони, на каміні, — показала Бора.

— У тій давній історії найцікавішим є не те, як Македонський розрубав той вузол… — Гордій почухав за вухом. — А як його той селянин Гордій примудрився вив’язати…

— Перепрошую, — підняв вказівний палець Іван Іванович. — Селянин, він же — цар.

— Чого він був цар?..

— Фригії, — прийняв з рук Бори свої окуляри. — Дякую.

— …як він вив’язав такий вузол, що ніхто розплутати не міг? Оце по-нашому.

— Це він вам як Гордій каже, — засміялася Божка. — А де це є — Фригія?

— На території теперішньої Туреччини, — ось тут приблизно, — Іван Іванович підійшов до карти на стіні, але показати не встиг. Стук у двері зупинив його.

У кімнаті повисла напружена тиша.

— Треба зробити нарешті дзвінок від хвіртки, — спокійно зронив Гордій і вийшов з-за столу. — Прохідний двір!

У гостя — розгублений вигляд, він мнеться, переступаючи з ноги на ногу, йому потрібний Іван Іванович, якщо є тут такий. Побачивши Лідію за спиною Гордія, вітається із нею, як знайомий.

— Ви хочете його забрати? — Лідія стишує голос.

— Куди? — відповідає чоловік.

«Він що, з будинку престарілих?» — думає Бора, вона виходить у передпокій, і Божка дихає через плече. Все їй треба знати. Лише Іван Іванович залишився у кімнаті.

— Куди я його заберу? — каже гість упівголоса. — У мене сім’я, діти, куди я його заберу?

Лише тепер Бора помічає, що цей чоловік подібний на Івана Івановича.

— Це пан Олег, — каже Лідія, — син Івана Івановича. Брат Світлани. Ми зустрічались три дні тому у Стрию. Заходьте.

— Ні, — відмовляється той. — Нехай Іван Іванович вийде до машини, я в машині чекатиму.

Іван Іванович збирався метушливо, як дитина у дитячому садочку, за якою прийшли. А повернувся занадто швидко — неспішно скинув куртку у передпокої, акуратно повісив на вішак старомодний шалик, пригладив волосся перед дзеркалом і, не затримавшись у вітальні ані на хвилину, не звертаючи уваги на мовчазні погляди, почовгав до себе. Непроникне обличчя, рівна спина.

— Іване Івановичу! — гукнула навздогін Бора. — А як же чай?

— Дякую, — почулося з кімнати.

Прозвучало як «ні». Навіть перепитувати не треба було: дякую — так, чи дякую — ні.

Усі залишились на ніч. Божка кудись зателефонувала, щось сказала, а тоді набрала ванну гарячої води з піною, попередила: «Я у ванній!» і сховалась там із мобілкою. Лідія малювала у своїй кімнаті нагорі. Іван Іванович читав.

— А ви, виявляється, буйний, — сказала Бора, заходячи до кухні, де Гордій заходився міняти прокладку на крані.

Він коротко глянув на неї, витягнув з рота шматок гумки, яку стискав зубами.

— І жлоб, — додав.

— Ой, — згадала Бора їхню першу розмову, — скільки з мене за дрова?

— Я ще не закінчив, — він нахилився над раковиною, голос його прозвучав глухо і ніби сердито. — Розрахунок — по роботі.

Виструнчився, провів рукавом по чолі — і Бора побачила усміхнені очі та крапельки поту над верхньою губою.

— Готовий на що завгодно закластися, — сказав він, — що ви не знаєте, скільки у вас грошей у гаманці.

«У мене і гаманця немає, — подумала Бора, — косметичка ж — не гаманець. Теж мені „готовий закластися“, Божка номер два».